На змiст

ЗА УКРАЇНСЬКУ ІДЕЮ

Спостерігаючи працю нашої спільності в еміграції, треба сказати, що ми витратили пребагато енергії і часу у поборюванні одні одних, списано стоси паперу, щоб в часописах чи журналах показати політичного противника найгіршим. Якби та писанина не була основним завданням еміграції, то добре, нехай пишуть, бо ж наші наукові кола інформують і то правдиво інформують західний світ про Україну, її культуру, її страждання, пробивають мур до західного світу, вказуючи на московський терор і хижацькі зазіхання. Наші інші сусіди - поляки, про них теж є що писати, але видно, що наші вороги не дають нам повернути наше вістря проти них, а ми його вживаємо самі проти себе. Я не маю на увазі, щоб ми про себе взагалі нічого не писали, ми повинні про себе писати, бо ж то є єдиний свідок нашого існування, то історія людства. Жаль, що в нас ще ніхто не знайшовся авторитетний, щоб підняв, а народ щоб підтримав. "Збудуймо державу раніше, а тоді будемо відбудовувати партії, але вже у своїй державі". У нас, на превеликий жаль, нема часу на державу. В нашій спільності є багато різних більших і менших організацій, партій,Товариств, які з собою більш чи менш або погоджуються, або ні, але співпрацюють. Одні бандерівці з ніким не співпрацюють, а перебирають, називаючи це "для добра української справи", консолідацією. У нас нема солідно опрацьованих видань чужими мовами, а хоч би українською про Визвольні Змагання, про голод в Україні, про окупацію німцями України у 1941-43 роках, про партизанські змагання, яка тоді була ситуація, та що спровокувало до спротиву проти німців? Нам більш ніж необхідно розбудувати шкільництво, українознавчі курси, школи і вищі школи, утримувати наукові інституції, - це все вимагає максимуму зусиль не тільки у фінансах, але й у людях. Нам потрібно рятувати нашу молодь від денаціоналізації, за цим усім мусила б слідкувати уся свідома спільнота. Ми живемо у часі міжпланетарних досвідів, довкола нас проходять величезні політичні зміни -- це все на нас не впливає, не вчить нас, а ми залишились у зачарованому колі роздору 1940-44 років і довкола того танцюємо ще й сьогодні, нічого нас і західний світ не навчив.

Закінчуючи, хочу сказати, що з 1955 року я більш не належу до ОУН. Але коли писав ці спогади, то був її членом і писав про роботу, яку виконував. У нас на Володимирщині вся інтелігенція, яку я знав, молодшого покоління, мого покоління, була як не членами Організації ОУН то бодай симпатиками. То була провідна верства, яка заслуговувала на пошану своєю відданістю, посвятою, розумом і завзяттям. Свідомість росла блискавицею, як я вже згадував на самому початку, а ворожі переслідування згуртовували й об'єднували в нерозривну суцільність, що називалась ОУН. У нас дуже мало було людей Визвольних Змагань, а демократичний рух, не був сильним, фактично він був до певної міри співзвучним з ОУН, судячи з діяльності Організації ОУН і от. Гіульби-Боровця. Про бандерівців у нас на Володимирщині ніхто не чув аж до часу провалу "Нахтігалю" і "Ролянду", і то щойно було на початку 1943 року, коли вони на повну силу почали брати взагалі усіх тих, яких ОУН не брала в свої ряди, бо багато з них були прокомуністичних поглядів, і почали робити революцію на повну силу. Микола Лебідь писав, що розум був у Галичині й Львові, а попстання проти німців робили на Волині, а в Галичині творили Дивізію СС "Галичина" у співпраці з німцями, а галицька молодь не пішла у ліс, а до Дивізії, тільки провідники з Галичини пришили па Волинь.

Аналізуючи все, аналізуючи провід з різних бокіп, я прийшов до такого висновку, що у нас на Володимирщині у проводі були люди, прислані з Галичини, усім бандерівським рухом керували теж галичани, і коли бандерівський провід давав наказ роззброювати чи вбивати, чи палити, то провід ОУН давав наказ не ставати в обороні, не боронитись, бо буде пролиття крові. Коли бандерівці роззброїли наш відділ, коли ми, не дочекавшись Арійця, Білого, пішли до Галичини і нас було досить багато, ми там хотіли творити партизанський відділ, щоб спільно ми могли оборонитись від бандерівців, то нам було сказано обидвома сторонами - Проводом ОУН і бандерівським: "Ні, ви тут партизанки не робіть, ви хочете спалити Галичину так, як спалили Волинь?". А хіба провід ОУН не знав, що бандерівці палять Волинь? То чому не зреагував тоді? Не один факт, а другий: коли я написав про бандерівські звиоства, бо їх інакше не можна назвати, то член Проводу д-р Мацях у Коляси у хаті, як поліцай мене допитував та обвинувачував, що ми дали зброю Слюсареві і що Слюсар з Адамом зробили засідку на провід бандерівського СБ і ВПЖ. Він з обуренням до мене сказав, чи ми знали, то Слюсар напав на високий штаб, там був Чупринка між ними? То ж ви робили замах на весь провід?! Так; це правда. Слюсар хотів зловити усіх тих високих душогубів, бо дрібних виконавців він карав тільки тим, що роззброював їх, а за братів хотів помститись на тих, що давали наказ, і тому Чупринка має щастя, що втік, бо був би у тій криниці, в якій були брати Слюсаря..

Того дня у нас з д-р Мацяхбм була велика сутичка, бо я хотів, щоб за всяку ціну ці матеріали вийшли у світ, й він категорично сказав "ні". Сказав, що Легенда є його добрим товаришем ще з школи та є його сусідом ще з дому, і завжди дуже боронив його. У мене зроджувалась ненависть і до д-р Мацяха, і він у моїх очах теж робився Кочубеєм. Тут я прийшов до висновку, що весь провід, а вірніше, люди, які були у проводі, були галичани з обох сторін.

Я свідомий, що нам всім великий сором за те, що бандерівці накоїли стільки злочину але мовчанкою ми того не взнаємо, і мовчати про це не можна.

Бандерівська "революція" - це знищення волинської інтелігенції, це знищення провідного селянства, це фізичне знищення цілої Волині разом з Українською Православною Церквою. Як оцінить майбутній історик всі ті події, то ми не знаємо, а я той час називаю "чорними днями Волині".

Я не шукаю ласки стати заслуженим у бандерівців і не боюсь їх засуду чи нападу, а їх тиск мене робить більш відпорним. Два рази врятувався від бандерівської смерті, а третій раз на фронті, я вірю, що я живу для того, щоб міг сказати за тих, які вже не живуть.

Після такої дуже важливої і дуже тонкої розмови із д-р Мацяхом", а особливо після того, коли він мене виключив із членства ОУН, я вертався додому, і перед моїми очима багато подій перейшло. Мені чому нагадалась розмова із Василем Дишкантом. Ми тоді були переконані, що як би Провід ОУН відразу зреагував на бандерівські злочини у Житомирі, сплавили Рубана та Легенду, то було б тільки чотири особи жертвою обставин часу, а так подивімся - після Житомира став Київ, тільки вже більш замасковано, бо вже вислали німців на розправу з Оленою Телігою та цілим осередком. З Києва вернулась до Львова і там на дуже законспірованій квартирі німці знайшли Олега Ольжича, який утік із Києва. Привезли вони німців і на Волинь по генерала Капустяного, але тут вже їм не вдалося з ним розправитись. Генерала із організаційних засекречених сходин, поки німці увійшли передніми дверима, задніми стійкові вивели і врятували, а інакше нарікали б на німців, що-вони вбили...

Мене вражає, що Бандера знав, що Ольжича розстріляли, і повідомив про смерть першим. Чи він вже знав про смерть ще за життя Ольжпчевого? То знов пригадалось, як бандерівці в 44 році, коли совєти обстрілювали Володимир, хотіли з нами переговорити і ми були б з ними напевно склали якусь умову, були б говорили, якби вони повернули тіла, тих що побили. Ми сподівалися, що вони повернуть, то ми вже планували, де поставим для них братську могилу - чи у селі Куницького у Михалі, чи у селі Тарасовича у Рокитниці. Час пройшов, нас доля викинула поза межі Батьківщини, і ми ніде не висипали б братської могили для бандерівських жертв, ні у Михалі, ні у Рокитниці.

Цей мій спогад про них нехай буде вічним пам'ятником і нехай служить смолоскипом, який палитиме ганьбу минулого і освічуватиме шлях чесної боротьби у майбутньому для прийдешніх поколінь нашого народу.

кiнець

<<<