На змiст

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ВИДАВЦЯ

Дорогий читачу!

Перед тобою спогади колишнього зв'язкового обласного проводу Організації Українських Націоналістів Григорія СТЕЦЮКА під редакційно-видавничою назвою "Чорні дні Волині" - саме так назвав цей період (1941-1944 рр.) нашої історії сам автор.

"Стривайте, стривайте... - виголосить котрийсь читач. - Чи це, бува, знов не про бандерівщину, не про советсько-українську партизанку?".

Вірно. І не лише про неї. Давайте скинемо зрозуміле напруження, відмовимося від упередженості й розглянемо одну з чинних сторінок нашої недавньої історії такою, якою вона була насправді - у всій її складності, багатогранності, світлості й трагічності, у всіх барвах веселки, щоб збагнути як протидію сил, так і роль окремих осіб, які творили ту історію і будуть фігурувати в цій книжці.

Нинішня політична, економічна і духовна криза на Україні вимагає осмислення не тільки стану сучасного суспільства, але й тих конкретних обставин, які йому передували. На перший план виступає історична правда про події того часу, органічно пов'язаного з днем сьогоднішнім, в якому космічне віддзеркалюється минуле, теперішнє й майбутнє.

Так, мова йде про величезні зрушення, що прокотилися землетрусом по українському етносу, проорали лезом по серцях людських, по сім'ях, господарках, селах і містах...

Про ці потрясіння, які певний період були єдиним змістом людського життя на Володимирщині, Хелмщині, Горохівщині, Луччині, Поліссі і в цілому на Волині в роки 1939-1944, свою страшну сповідь, євангеліє від об'єктивного Свідка пише колишній волинянин, а нині емігрант Григорій Миколайович Стецюк.

Його спогади, видані в Канаді, вдалині від рідного краю, в гущавині розмаїтої Української діаспори, я вважаю ПОДВИГОМ. Незважаючи на труднощі, в еміграційній обстановці утиску з боку тих самих партійних "вождів", без архівів, без широкої можливості обміну думками з учасниками та свідками визвольних змагань "Кожем'яка", - псевдо автора в ті буремні роки, - вирішив будь-що видати спогади під назвою "Не встановлений пам'ятник". І вже не було сили, яка б стала йому на перешкоді.

Цілком припускаю, що й тут, на Україні, з приводу цієї книжки, позиції автора буде все: і палке схвалення, і підтримка, і нерозуміння, і подив, і протест. Але одного не станеться: не буде байдужих. Так багато дав матеріалу Григорій Стецюк для того, щоб глибоко замислитись в порівнянній співставленні подій, для роздумів про головне питання нашого Духовного життя - турботу про долю України. Це можливо було зробити, тільки безмежно вірячи, що із крові, страждань, зубожіння повстане український народ у всій своїй красі, силі й розумі.

Отже передмова. Суть переднього слова видавця полягає в тому, щоб читач, вперше зустрівшись з двома надзвичайно гострими Проблемами, які присутні в книзі, не виносив ні поспішного, ні тим більше остаточного судження.

Перша - так звана польська. Хто і чому розпочав міжнаціональну ворожнечу, що переросла в криваву різню? Згадайте, як кілька років тому уряд Польщі, лідери партій і Президент домагалися всесвітнього визнання факту знищення польських офіцерів енкаведистами в Катині. При цьому особливо підкреслювалося: йдеться не тільки про сам факт злочину, а й найголовніше - Хай буде правда! І це, звичайно, справедливо.

В такому самому контексті Григорій Стецюк наполягає на визнанні зворотного факту: суцільного геноциду проти українського народу, його національні ідеї на Волині, зокрема на так званій Закерзонній території, з боку польсько-католицького офіціозу. Автор посилається на конкретні особи, місця і час дії, на жертви, нечувані руїни.

Воістину потрібен був грім небесний, щоб примусив всіх тих "борців" зупинитись й подивитись на себе, на пройдений шлях, на свої діяння, на залишені після себе згарища. Та цього не сталося. Скоєне не підлягає ні спростуванню, ні замовчуванню, а будь-які амбіції, позерство на фоні очевидного матиме вигляд абсурду, відвертої фальсифікації.

Друга проблема, не менш болюча, пов'язана з чорною плямою національно-визвольної боротьби, і в першу чергу з діяльністю підрозділів СБ (служба безпеки) та ВПЖ (військово-польської жандармерії) УПА, про які на Волині до 1943 року ніхто й чутки не мав. Зауважую, що "Літопис УПА" відносить СБ не до УПА, а до ОУН (т. 10, стор. 51).

Г. Стецюк в своїх свідченнях опирається на багатьох однодумців, причому досить авторитетних і високого рангу.

З свого боку хотів би заадресувати читача до спогадів Генерал-хорунжого, отамана Поліської Січі, Тараса Бульби-Боровця у книзі "Армія без держави", виданих Інститутом дослідів Волині числом 45 у Вiнніпезі 1981 року. Торкаючись ГУВР (Української Головної Визвольної Ради), яку на думку генерал-хорунжого (тут і далі виділено видавцем) "в обстановці патологічного вождізму" проголосила група людей в особах Лебідя, Стецька, о. Гриньоха, Романа Шухевича, Стахова. Ленкавського, Врецьони, Охрімовича, Ребета та ін. і яка використовувала повстанську армію предметом політичної спекуляції та торгівлі кров'ю українського народу" (стор. 294).

Вкрай необхідно тут же зауважити, що на той час керівництво ОУН вже було повністю перехоплене бандерівцями. В серпні 1943 року вони явочним порядком скликають Великий Збір ОУН, який обирає бюро Проводу ОУН, а його головою - Р. Шухевича - Т. Чупринку, який восени цього ж року водночас обіймає пост Головного командира УПА. ("Літопис УПА", т. 10, стор. 51).

Далі отаман Поліської Січі пише: "В армії зростало обурення проти лінії партії, і низові клітини СБ пробували втихомирити невдоволених ще сильнішим терором. Військо почало ділитися на партійне і безпартійне. Навіть фанатики - вожді Бандери самі побачили, куди допровадив Лебідь. Всім вже було ясно видима чужа провокація в роботі їх партії та нечесна зрада своїх "вождів", яких їм накинуло їх командування.

В багатьох відділах УПА командири повиганяли всіх партійних "політруків" та самі почали рятувати військо, як де хто міг. В інших відділах війська, де було більше партійців, вони робили різні "чистки" (хіба не так, як Сталін чистив генералів, або Гітлер своїх?) та своєю партійною дисципліною тримали маси народу в послуху" (стор.296).

До речі, цим подіям Григорій Стецюк присвятив найяскравіші сторінки своїх спогадів.

З позицій високої відповідальності перед українською людністю Григорій Стецюк заявляє: "Я свідомий, що нам всім великий сором за те, що бандерівці накоїли стільки злочину, але мовчанкою ми того не взнаємо, і мовчати про це не можна. Бандерівська "революція" - це знищення волинської інтелігенції, це знищення провідного селянства, це фізичне знищення цілої Волині разом з Українською Православною церквою".

А ось що читаємо в "Спогадах учасника Бандерівської УПА" ген. М. Смовського: -У відділах УПА - Бандери були не лише партійні наглядачі - "політруки", але були й уповноважені СБ. Їхній вплив був такий великий, що часто військовий ступень, чи функції у відділах, залежали від "політруків"... Отже, есбівці (СБ) - були законом і судом УПА - Бандери. СБ була організована на гітлерівський зразок. Майже всі командири СБ - це колишні курсанти гітлерівської колізійної школи в Закопаному з років 1939-1940. Вишколювали їх гестапівці". ("Наша Батьківщина". Нью-Йорк, 1982 р, стор. 9).

Що й казати, навіть Данило Шумук - "політ-керівник" УПА - Бандери, який, за власним висловом, з осені 1944 року був "направлений у Житомирську і Київську області із завданням організувати на тих теренах мережу НВРО (Народно-визвольної Революційної Організації) та організувати провід тих організацій і очолити його", а в повоєнні роки - в'язень беріївських ГУЛАГІв з 32-х річним "стажем", в книзі "Пережите й передумане" з неприхованим жахом пише, як він на початку 1944 року потрапив в село на Володимирщині, де горлорізи СБ знищили 16 родин разом з дітьми і немічними стариками. "

Григорій Стецюк, коментуючи ці рядки книги Д. Шумука, в листі до видавця пише, що йому відома ця "акція", яку вчинив референт СБ Мітла в селі Вуйковичі на Володимирщині.

Як не дивно, але жах, що охопив тоді Данила Шумука, не стримав його через 8 років в книзі "Із ГУЛАГу у вільний світ", яка є доповненням до першої книги, раптом заявити, що СБ УПА-Бандери всі ті страхітливі злочини скоювали за вказівкою... (Як думаєш, читачу, чию волю виконувало горезвісне СБ?) - не більше й не менше як КДБ.

Скажемо прямо, що такий зворот справи кидає брудну пляму й на самого, з весни 1943 року військового референта при проводі ОУН, а пізніше Головного командира УПА-Бандери Тур-Чупринку - Лозовського-Шухевича як теж можливого співробітника КДБ, бо ж ніхто інший як він був куратором СБ й ВПЖ.

Визнаючи, що "СБ, особливо найнижчого рангу, багато лиха накоїло" (стор. 236), не моргнувши оком пише: "Дерманські криниці дуже страшна трагедія, бо їх загатили в 1943 році (період фашистської окупації, С. Л.) трупами кращих наших патріотів кагебісти руками СБ... Чекісти розробили таку тактику, щоб СБ вимордувало братів, сестер і батьків тих патріотів, які займали керівні пости в ОУН і УПА. Шеф СБ Смок на перших порах робив ті злочини підсвідоме, а потім вже, опинившись у безвихідній ситуації (?), продовжував робити свідомо" (стор.226).

"Свідомо", "підсвідомо". Що це, гра слів? Називайте, пане Шумук, злочини своїх колег по партії справжніми іменами. Це - жалюгідні вбивці, зрадники й душогуби українського народу.

Коли до нас прийшли німці, він відразу десь взявся. І перший пішов до німецької поліції, бо вірив, як і багато інших тоді вірили, що німці несуть волю нашому народу. Але побачив, що тієї волі нема, разом з усією українською поліцією пішов до лісу, включившись до Української Повстанської Армії.

Коли в УПА постало розділення, він прийшов додому. Не мав своєї господарки, то жив у родичів, де також жив його батько, якого не було вдома тоді, коли більшовики вивозили всю родину, і таким чином врятувався від вивозу на Сибір. Бандерівці за ним слідкували і одного дня їхнє СБ приїхало до села і забрало його з собою. Не було його вдома кілька днів і не відомо, що з ним де робили. Аж на п'ятий день люди виходили вранці до криниці по воду і побачили, що їх Каленик висить на придорожній липі. Розлетілася ця звістка по селі і всі бігли до криниці побачити те, що сталося, і я собі пішов подивитися. І тієї картини, яку я побачив, ніколи не забуду. Каленик висів прив'язаний до грубого галуззя за обидві ноги головою вниз з зв'язаними назад руками. Все його тіло було поколене ножами чи багнетами. І голова його торкалася трави, довге волосся було змішане з кров'ю і по ньому тепер лазили чорні мухи. Під самою головою на траві стояла калюжа крові.

Люди мовчки стояли, пригнічені, здивовані. Такого вони ще ніколи не бачили і такого не сподівалися бачити. Більшовики вивозили людей на Сибір, мордували по льохах НКВД, німці вішали людей на пострах іншим, але це були чужинці, окупанти. А тут страшна картина, якої доконали ніби свої, ті повстанці, на яких люди надіялися, яким довіряли своє життя. На грудях повішеного Каленика була причеплена записка, писана на машинці. Ця записка казала, що повішений має тут висiти цілий день і аж завтра родина може його взяти і поховати. А хто б посмів не виконати того, що тут написано, то його чекає те саме. Під запискою, я добре пам'ятаю, був підписаний якийсь "Зуб".

Але ось іде старенький Калеників батько. Люди зашепотіли: батько, батько, - казали. Розійшлися і дали старенькому дорогу. Всім же хочеться побачити, що то робитиме рідний тато. А старий підійшов близько, близько. Руки його дрижали. Але він узяв сина за скривавлену голову, зігнувся до самої землі й поцілував у чоло один раз, другий. А потім устав на ноги і був блідий, ніби стіна. І голосно, щоб всі чули, сказав:

- Оце тобі, сину, Україна!.. Боровся ти за неї, а тепер маєш. Сину, мій сину!.. - І старий почав плакати".

Глибоку нестерпну душевну біль викликають ці рядки. Страчено сина України, що ввібрав в собі її долю, її страждання. Стогін і плач батька, односельців, мабуть, повинен був в ту мить вдарити по серцях людності на Українському терені. А може й защеміло тоді серце не одного з мільйонів і мільйонів побратимів і сестер Каленика, тільки не знали вони там, десь на Київщині чи Полтавщині, Запорожчині чи Вiнничині, причини тієї сердечної болі...

У вже згаданій книжці "Спогади учасника бандерівської УПА" генерал М. Смовський розповідає про випадок, що засвідчує втрату бандерівцями будь-яких людських моральних ознак. Цитую слово в слово:

"У липні 1943 року Ковпак поставив УПА-бандерівцям вимогу, щоб видати йому: Доктора, Інженера, Божка, Рожка, Шарабаєва та дві медсестри, разом вісім осіб (яких я пам'ятаю) та ще кілька осіб колишніх червоноармійців - вояків.

На переговорах з ковпаківцями був автор цих рядків. Розмову почав комісар Ковпака Руднєв, перший. Після недовгих розмов наша "всеукраїнська", "соборницька" і т. д. УПА-Бандери передала без жалю й тривоги вимаганих людей ковпаківській банді на очевидну смерть. Коли їх вистроїли вже для передачі, то Доктор, - прехороший лiкар, иезаступимий фахівець хірургічного діла і свідомий українець патріот, - вихопив пістоля із задньої кишені й стрельнув собі в правий висок... Так на очах торговців українськими душами і сконав... Ця передача - гидке діло оунівських "політруків" - українців червоним катам на мученицьку смерть, зробила на старшин і вояків УПА приголомшливе враження. Після цього бездушного, нелюдського, ганебного діла бандерівських майстрів "будування держави" - східняки розбіглися при першій можливій нагоді хто куди міг".

В 1981 році у видавництві "Волинь" (Вінніпег, Канада) вийшли друком протопресвітера М. Подворняка "Вітер з Волині". Дозволю собі зацитувати 184-ту та 185-ту сторінки цієї незвичної книги, яка просякнута українським духом, українським патріотизмом, українською ідеєю і засвідчує про високі духовні риси автора, людини глибоко релігійної й високого сану.

"Бандерівці безбожниками не були. Навпаки, вони буди аж надто "побожні". В неділю приходили до села, йшли до церкви, по-військовому стояли біля самого іконостасу і багато хрестилися. Були такі "побожні", що за своє переконання чи то політичне, чи то релігійне вирізали б усіх тих, хто не вірить так як вони, і не так думає. А тоді вже було б по-їхньому, як вони казали - "Одна Україна, один народ, одна партія і одна віра". Не знали вони того, що такої держави ніде на всьому світі нема, щоб була одна партія й одна віра".

( Клятвоподібне гасло УПА-Бандери: "Одна Україна, один народ, одна партія, одна віра й один закон, а закон то вся справа" проявлялося несподівано навіть там, де й не чекали. Дмитро Шумук в своїй книзі "Із ГУЛАГу у вільний світ" (стор. 124) пригадує: "У 1976 році до нас привезли Холонівця. (Табір особливо суворого режиму в Мордовії, Холонівець - Валентин Мороз, родом з села Холонів Горохівського району. С. Л.). Майже всі українці зустріли його як месію. Радість була велика. Але незабаром ми взнали про те, що ходимо не так, як треба ходити, і говоримо не так, і сидимо не так, і повертаємося не так, як і дишемо... словом все не так, не так і не так! Почалося пекло бо як же тим бідним в'язням, що вже відсиділи по тюрмах і найстрашніших таборах більш ніж половину свого життя, навчитися, щоб все було "так"? Тепер про те можна говорити з гумором, а тоді нам було не до гумору, бо все те, на тому маленькому клаптику території, вимотувало нас гірше, ніж всі репресивні органи взяті разом. Але час всьому суддя... Все пройшло, хоч і наробило дурнуватого розголосу по світі".)

В сусідньому селі був мій приятель, який за Польщі належав до ОУН. Відсидів він перед війною в польській Березі Картузькій, а коли прийшов додому, був виснажений, напівхворий. Коли прийшли до нас більшовики в 1939 році, він ховався і ніхто не знав де. Більшовики вивезли на Сибір його дружину, а господарку його стерли з лиця землі.

Коли в лютому-квітні 1943 року навіть для засліплених бандерівських "вождів" стало виразно видно загибель німецької армії, вони спорадили делегацію на чолі з Сонаром до командуючого УПА Тараса Бульби-Боровця для переговорів про "спільну боротьбу". При цьому Лебідь через свого делегата поставив такі вимоги:

1. "Не визнавати політичної підлеглості урядові УНР в екзетиві, а підпорядковувати всю військову діяльність УПА політичній лінії проводу ОУН-Бандери.

2. Визнати акт державності 30-го червня 1941 року, як єдину державну концепцію України, і під її прапором проводити дальшу визвольну боротьбу.

3. Не організовувати ніякої Політичної Ради при армії, а вважати за свій єдиний провід ОУН-Бандери та беззастережно виконувати всі його накази й директиви.

4. Доцьогочасні партійні боївки, що мають офіційну назву "Військові Відділи ОУН-Бандери", включити в Лави УПА, створити спільний штаб і далі діяти під назвою УПА.

5. Командувач УПА, отаман Тарас Бульба-Боровець залишається далі на своєму посту, як фаховий партизанський командир.

6. Запровадити в УПА інституцію партійних комісарів та Службу Безпеки.

7. Оголосити загальний революційний повстанський зрив цілої України проти німців та провести масову примусову мобілізацію в УПА".

На ці диктаторські вимоги Миколи Лебедя, які виходили з ідеї проголошення "держави" 30-го червня, Головна Команда УПА змушена дати слідуючу відповідь:

"І. УПА не має права бути військом будь-якої одної політичної партії, а мусить бути всенародною збройною силою під політичним проводом законного уряду Української Народної Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії.

2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна в 1918 році. Акт 30 червня 1941 року - незаконний і не відповідає часові.

3. Політична Рада при армії конечна, як організація міжпартійної консолідації та допомоговий чинник Головної Команди в політичних питаннях. Політична лінія одної партії - це тоталітарна диктатура, яка кожну націю та її армію доводить до катастрофи.

Пункти 4 і 5 - без коментарів.

6. В лавах УПА не сміє бути комісарів жодної партії. Службу безпеки в армії проводить жандармерія УПА.

7. Нема політичної доцільності оголошувати революційний повстанський зрив всієї України проти німців бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою". Таку ж позицію займала група повстанців під проводом полковника А. Мельника, яка мала своїх представників в Головній Команді УПА. ("Наша боротьба" 4.19. Червень 1991 р.)

Отримавши категоричну відмову по всіх пунктах, компанія Лебедя-Рубана і Чупринки, - пише А. Семенюк в червневому номері за 1991 рік журналу "Наша боротьба", що видається в м. Міннеалолісі, штат Міннесота США, - поставила собі за мету знищити всіх своїх українських інакше думаючих противників і в тому вони перевершили Макіавелі і навіть ворогів українського народу. 19 серпня 1943 року відділи СБ вночі напали на штаби Т. Бульби-Боровця й схопили полковників Совенка, Новицького з дружиною, Тройко з родиною, поручника Гудимчука та Анну Боровець - дружину отамана Т. Бульби-Боровця, яких після жорстоких знущань стратили.

Однак, слід зауважити, що свою злочинну макіавелівську політику есбісти розпочали майже відразу після розколу ОУН 1940 року та після проголошення своєї т. зв. "держави". Так, 30 серпня 1941 року в Житомирі було замордовано двох визначних членів проводу ОУН Сеника й Сціборського, а за ними Шубського, Гадуся й Мицика. Далі гинули від есбістів не лише націоналісти, але й демократи та всі хто не погоджувався з ними. Про Житомирську трагедію не раз згадує Г. Стецюк в своїх спогадах.

Це підтверджує на сторінках щотижневика "Українське слово" за 28 листопада 1991 року Юрій Пундик в уривках спогадів."На рідній, не своїй землі...". В липні 1941 року автор спогадів разом з Шубським та ще трьома товаришами добиралися з Німеччини на Волинь. Діставшись до села Вербниця, вже на Україні, Ю. Пундик знайшов дану йому адресу. Господар зустрів доброзичливо, але раптом запитав:

"- Ви "бе", чи "ем"? (Бандерівці, чи Мельниківці? С. Л.) Перебуваючи на еміграції, я привик був до таких питань. Але тут, в устах першої людини, яку я зустрів у звільненій Україні, воно було для мене громом з ясного неба.

- А хіба це має значення в дану пору? Хіба ж це не все одно? - питаю здивовано.

- Не дивуйтеся, що Вас таке питаю. Якщо ви "ем", то йдучи, ніде до цього не признавайтеся. Бо тут таких наша поліція затримує й передає німцям.

Щезають радість і піднесення, з яким я вступив на цю землю. Чи справді я на Україні? Там, за кордоном, я боявся польської й німецької поліції. Таке було зрозуміле. Але тут?.. Невже я злочинець перед народом, що маю боятися своєї поліції? Невже я не бажаю так, як інші, разом з іншими, байдуже, чи "бе", чи "ем", чи ще як, працювати для нашої спільної справи?

Пораду мого знайомого з Вербниці я добре запам'ятав. І добираючись додому, я найбільше уникав зустрічі з поліцією української "держави", проголошеної 30 червня у Львові.

Я мав щастя. Але не мав його Шубський, з яким я, зустрівшись в Хелмі, домовлявся переходити кордон у Городлі. Однак по дорозі він змінив план і, замість їхати до Городлі, поїхав з Бодяком, Шульгою й ще одним хлопцем до Угнова. Шубський перейшов щасливо біля Угнова кордон і попрямував на Сокаль. Там десь під Сокалем всі четверо були на наказ якогось партійного вельможі заарештовані українською поліцією і там десь вони лежать поховані у братній могилі. Коли б хтось міг відчитати їхні передсмертні думки, перервані кулею з братньої руки, то міг би напевно прочитати: "ЗА ЩО?!".

Сьогодні пройшли вже довгі роки від того пам'ятного, повного надій і розчарувань 1941 року. Розвіялася, як дим, ілюзія "влади Львівського "уряду". Виросла не одна могила на українській землі. Партійний вельможа, який дав наказ арештувати й "унишкідливити" Шубського давно вже опинився за океаном, а ті поліцісти, які в добрій вірі, що рятують загрожену українську "державу" перед найнебезпечнішим (він же "ем"!) і може спочивають там же поруч могил "унешкідливленого" Шубського. Хто знає?".

Так званим "акціям очищення терену від ворогів українського народу" в часі німецької окупації і в післявоєнний період бандерівські есбісти приділяли найголовнішу увагу.

Зовсім коротко, що стосується повоєнного періоду. Знов пошлюся на виключно офіційні матеріали. Півроку тому парижський щотижневик "Українське СЛОВО" опублікував статтю покійного Олега Штуля-Ждановича - заступника Голови Проводу ОУН під заголовком: "ОУН на Партизанському фронті боротьби". Цитую:

"Коли нові умови підсовєтської дійсності виключили дію більшими загонами, збройні частини ОУН приймають нову тактику: малих рухливих одиниць, або відділів, що мають характер колишніх боївок. В умовах, коли окупант закріпився, коли нема ніякого воєнного фронту, коли він відбудував свій розвідний і розбудував до небувалих розмірів поліційний апарат, ця остання форма успішно склала свій іспит". "Далі читаємо: "Збройна партизанська боротьба дала далеко глибший наслідок, як самі бої. Вона в Українському народі зміцнила почуття власної сили й почуття власної вартості, власних можливостей і власного уміння. Цей психологічний і національний бік справи слід вважати найважливішим і найбільш ефективним та конкретним".

Як склали свій іспит бойовики в підсовєтській дійсності та якою його була ефективність прослідкуємо по першоджерелах.

Перед нами V111 том розкішного багатотомного видання: "Літопис Української повстанської Армії. Документи, офіційні публікації, матеріали. Книга перша - 1944-45. Торонто. Видавництво Літопис УПА 1984".

Привабливий світлозелений колір обкладинки з золотим тисненням по задуму видавців повинен був настроювати читача на спокійне сприйняття прочитаного. Гортаємо сторінки:

Стор. 141. 1. 12. 46. Підвідділ під командуванням чотового "Зенка" пройшов пропагандистським рейдом Коршівський i Отинінський райони. Знищено 5 сільрад, 4 молочарні, 2 кооперативи.

Стор. 245. 20. 06. 46 р. о годині 19-ій рій з підвідділу 514 розбив новоорганізований колгосп у с. Нечуєвичі (р-н Підбужжя). Повстанці повісили тут ініціатора колгоспу. Акція тривала півгодини.

Стор. 246-247. 24. 06. 46 р. О 19-ій годині рій під командуванням "Мирона" з підвідділу 514 здійснив протиколгоспну акцію в с. Криниця, район Мединичі. Вбито ініціатора колгоспу. Його жінка з Образливими словами, п'ястуками накинулися на повстанців. На це у відповідь її застрелено.

Том 1X.

Стор. 322. ЗО. 04. 46 р. В с. Стара Жидова (р-н Старожинець), Чернівецької обл.) повстанці зліквідували і сталінського вислужника Дутнака Миколу й роззброїли 2-ох стрибків.

Том Х.

Стор. 147. 11. 05. 47 р. Підвідділ під командуванням ст. бул. "Тараска" покарав карою смерті 3-ох комсомольців в с. Шум'яче (р-н Турка, Дрогобичівської обл.), а іншим комсомольцям повстанці дали тільки пересторогу".

Як бачимо, і в часі "підсовєтської дійсності" акції очищення терену від ворогів українського народу" продовжувалися з тією ж нелюдською жорстокістю.

А. Семенюк - редактор журналу "Наша боротьба", який видає Об'єднання Прихильників Державного Центру УНР і Українського Резистану - підсумовує:

"Дехто говорить, що справа бурхливих подій останнього 50-ліття - це справа двох фракцій ОУН під проводом С. Бандери і полк. А. Мельника. Автор цих рядків, який не належить до націоналістів, є іншої думки. Справа роздору в ОУН протягом всього часу глибоко відбилася на всьому українському політичному житті, а зокрема тепер, коли Україна ідейно нас випередила і змагається за відбудову української демократичної держави і коли найбільш консервативне середовище ОУН знову транспортує в Україну фанатичні ідеї екстремізму, витворюючи там хаос, то це вже справа всіх тверезо думаючих українських патріотів. Цей різкий двоподіл української політичної думки ми особливо тяжко відчуваємо сьогодні, коли в Україні настали нові часи, коли там йде важка боротьба за відродження української нації на нових ідейних основах народоправства і справедливості, коли там понад все відчувається потреба з'єднання всіх українських сил, то тут знову відроджуються ідеї тоталітаризму і транспортують їх в Україну для того, щоб там знову ширити хаос, з якого можуть скористатися лише вороги українського народу".

Закінчуючи свої спомини, Григорій Стецюк окреслює: "Як оцінить майбутній історик всі ті події, то ми не знаємо, а я той час називаю "Чорними днями Волині".

Я не шукаю ласки стати заслуженим у бандерівців, і не боюся їх засуду чи нападу, а їх тиск мене робить більш відпорним. Два рази врятувався від бандерівськой смерті, а третій раз на фронті, я вірю, що я живу на те, щоб міг сказати за тих, які вже не живуть".

Видавець приєднується й до цих рядків автора.

Готуючи переднє слово, свідомо не використав жодного джерела, як говорять, "совєтського походження". В оцінці й тлумаченнях часу і подій, свідченнях та висновках щодо національно-визвольної боротьби й рухів спирався, по-перше, на авторів в еміграції, вільних від будь-якого утиску. По-друге, - на безпосередніх їх учасників, живих свідків тих подій, що підкреслює їх об'єктивність та вірогідність.

Серед них генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець, генерал М. Смовський, протопресвітер М. Підворняк, відомий функціонер ОУН Юрій Пундик, редактор часопису "Наша боротьба", що видає Об'єднання Прихильників Державного Центру УНР в США і Союз Українських Ветеранів Армії УНР і Українського Резистану А. Семенюк, колишній багатолітній в'язень беріївських ГУЛАГів, "політкерівник" УПА Данило Шумук, заступник Голови Проводу ОУН Олег Штуль-Жданович та інші. При цьому також використані документи й матеріали багатотомного "Літопису УПА", часопису "Самостійна Україна", багатьох інших журналів і газет.

Отже, правда і тільки правда. Це єдиний шлях до консолідації й примирення.

СЛАВА УКРАЇНІ! * * *

Спогади Григорія Стецюка видаються за його особистим дорученням з мінімальними скороченнями повторів щодо першого канадського видання, та незначними орфографічними виправленнями стосовно до вимог сучасного правопису.

Сергій ЛЕОНТЬЄВ, директор - головний редактор видавничого малого підприємства "Світязь".

<<<