На змiст

РЕАКЦІЯ ОУН НА БАНДЕРІВСЬКУ ВІДОЗВУ

Та відозва викликала велику дискусію в організаційній сітці ОУН. В Порицькому районі від трьох станичних я дістав ті летючки, і деякі серйозно почали питати, а'інші казати, може, й справді наша організація і ми всі робимо помилку, що перешкоджаємо доставу важливих припасів німецькій армії на Схід.

Правду кажучи, я й сам не знав, що кому казати в тій справі, тому набрав тих летючок і вертаюся до Володимира. Першого зустрів Вороневича і даю йому ті летючки. Він прочитав, а тоді каже: "Це є свого роду пропаганда. Йди з нею до Тарасовича, побачим, що він скаже". На збірному пункті ми застаємо Тарасовича і Куницького. Даю їм ту летючку. Вони її прочитали, подивились один на одного і знову прочитали і почали говорити між собою, а я пішов відвідати свого брата. Коли я повернувся, то Куницький мені і каже: "Це є бандерівська пропаганда, нехай ніхто в це не вірить і не бере цього до уваги. Зачекайте місяць-два, то різні листівки з'являтимуться, тільки цілком іншого змісту. Сьогодні мають час на ці немудрі листівки, які ти приніс, а завтра знов буде час писати зовсім іншого змісту. Іди в терен і кажи станичним, щоб вони зовсім не брали до уваги цих листівок". Таку відповідь дістав я від обласного Проводу на провокаційну бандерівську відозву

У другій половині листопада 1942 року в Горохівському районі появилася маса бандерівської літератури, у формі летючок. У відозві до українського народу писалось, що полковник Мельник і отаман Бульба є реакціонерами і мають реакційні сили на Поліссі. Підпис: Крайовий Провід - Легенда. Листівка вже не була підписана ніким, але була приблизно такого змісту: Мельник продав Укаїну німцям, а німці беруть наш народ до Німеччини, і там наші хлопці вмирають від голоду і гинуть від англійських бомб. Полковник Мельник співпрацює з німцями, він разом з Гітлером їздить по Берліну розкішною машиною і добре собі забавляється. Мельник навіть не бере до уваги того, що сотнями гинуть українські робітники під англійськими бомбами.

Прочитаєш листівку, в якій пишуть про смерть від голоду і бомб у Німеччині - це правда, але вони вже забули, що писали вчора, що писали про полковника Мельника і отамана Бульбу. Коли ж їх запитати про те, що вони писали, то скоро дають відповідь: "Це треба забути, всі помиляються".

Уже перед самим Різдвом приношу до Володимира повні кишені всякого роду бандерівської літератури, яку забрав у 4 станичних і 2 районових. Викладаю я те все на стіл, сідає нас п'ятеро і перечитуємо. Цей раз вони обкидали найгіршим брудом нас, Мельника, всю українську інтелігенцію та всіх церковних діячів, особливо священиків. То був прикрий жарт, з якого не знаєш, сміятися чи навіть плакати. То було все таке неправдиве, все наклепницьке.

Прийшов 1943 рік. В Галичині почали формувати дивізію "СС Галичина". Знов полилися лайки й бруд на полковника й духовенство. Всіх називають зрадниками, сміттям, з яким так само треба поводитися, як і з ворогом. Ця література прийшла до нас з Галичини через Порицький район. Було багато усякого роду макулатури: одна з підписом, інша без підпису, деяку просто роздавали, іншу передавали з рук до рук. Окрім Легенди, були підписи Ростислава Волошин-Горбенка, а також волинського горлоріза Мітли.

Так виглядало, що ті люди забули, як з ким вони приїхали до Львова і що вони мали на своїх шапках на місці тризуба - німецький череп. Може, ще колись бандерівські покажуть свій архів для Суспільства, от було б цікаво. Мені дуже жаль, що я тепер не маю того всього у своїх руках, бо я все передав полковнику Сушкові. Не знаю, хто забрав архів, що зберігався у Сушка у Львові після того, як бандерівці його забили в 1944 році.

Я довгий час мав при собі ті летючки і багато партизанських фотокарток, але коли я був поранений, то всі документи, фотокартки і бандерівська макулатура були так поплямовані кров'ю, що не можна було нічого розібрати.

В цьому місці я хочу особливо підкреслити, що наша Організація ОУН була не здібна боротися проти тієї повіні наклепів, а казали: "Не майте діла з дурнями або зійдіть дурному з дороги, це ж неправда, хто в це може вірити" і т. д.

Бандерівці побачили, що нема жодного протинаступу, а ні, то хоч солідної оборони, бо все вступали дурням з дороги, то вони почали кричати на все горло: "Ми є сильні, бо всі нас бояться?". Ми їм розв'язували руки, і вони почали робити те, що вони хотіли, і навіть тоді ніхто їм не давав жодного опору, маю на увазі Організацію ОУН.

Так само і з пропагандою. Я не бачив ні одного письмового, друкованого спростування чи заперечення бандерівцям на всі їх неправдиві наклепи. Я не раз казав, що з нас починають сміятися. Чому ми не даємо пояснень чи спростувань, бо ж подумають, що ми дійсно такі. Пізніше виявилось, що дурнями стали ми всі.

Бандерівці спочатку писали, критикували, потім нападали, пізніше роззброювали нас. Далі, як кажуть, кінець діло хвалить почали розстрілювати. Тепер говорять, що про те не треба згадувати, бо то вже пройшло.

Не один раз пригадую, як ми з Юрком, Андрієм Гайворонським, на Холмщині дискутували і наша дискусія сходила до того самого: що їх пропаганда нерозумна і що нам загрожує бандерівське СБ - це було тоді, у 1943 році, а що тепер у 1982 році? Та сама пропаганда і така сама нерозумна. Нічого не змінилося, і та група людей позитивного не навчилась.

У 1943 році СБ на Володимирщині ходила по хатах, і кликала йти з ними до роботи, а там вони скажуть до чого хто надається. Коли ж та людина, до якої вони зайшли, відмовляється, що мов ще не час або, що їхня робота не корисна чи ще там що, тоді СБ авторитетно витягає шомполи і починає бити ту людину до смерті, кажучи їй. "То ти проти України? Нам усім треба будувати разом, так, як ми тобі скажемо". Таких випадків були сотні. Люди, що відмовилися від роботи, тяжко потерпіли від бандерівської служби безпеки.

А що сталося на еміграції? Вони скомпрометували всі інші зусилля перед чужинцями своїм нерозважним, зарозумілим і захватницько-диктаторським ставленням. Також і себе вони скомпрометували перед українським народом. Мені прикро, що наше здорово-думаюче суспільство потурає бандерівщині, бачучи її руйнівну роботу.

<<<