На змiст

АКЦІЯ ГЕНЕРАЛА ФОНАХА (фон Баха)

Акція фон Баха розпочалася десь від Луцька, Горохова, перейшла через Буг аж на Холмщину. Хто ж був в тій армії фон Баха? Були німецькі старшини, руські козаки-власівці. Вони зібрали війська в півтора рази більше, ніж в 1942 році. Недалеко від Горохова німці оточили Загорівський монастир і майже все зрйнували. При тому монастирі була одна сотня партизанів, і тільки декому пощастило втікти. Біля монастиря були будинки, які в 1943 році зайняла УПА і звідти робила напади навколо того монастиря. Там була сотня, якою командувув Гриць з Бужанки, псевдо Князенко - це той, що був командиром першого партизанського відділу ОУН на Володимирщині, який був розпущений. Тоді Гриць з досади пішов до бандерівців. Недалечке від монастиря була велика Домінопільська колонія. Бандерівці, фактично СБ, ту колонію знищили. Правда, багато поляків повтікало до Горохова. З того монастиря упісти зробили твердиню неприступну. Німці стягнули біля півтори сотні людей, три літаки, десяток танків і почали її оточувати. Але доки вони оточували, Князенко втік з того монастиря у Коритницький ліс, а там була сотня упістів, і він долучився до неї.

Німці монастир розбили, знищили цілком, побили дуже багато партизан, хоч, правда, німці також понесли втрати і пішли на Коритнийький ліс з танками, літаками. В той час до них приєднався фон Бах. Коритницький ліс невеликий, тому вся партизанка його залишила і пішла до Завидова. У Завидівській гаївці було більше сотні партизан, і з Коритницького лісу прийшло більше сотні. В Завидові командиром був курінний Голуб, а Славко, як політичний провідник. Тут був і Брова і Горбенко, одним словом, вбралася вся верхівка. На початку утворення партизанських відділів

Завидівському лісі була бандерівська столиця. Всі зарядження, всі накази і всі закони виходили із Завидівського лісу. Завидівський ліс був розділений на дві частини - великий і малий. Хоч і невеликий простір їх розділяє, але він був. Ми довідались, що великий ліс оточений німцями. Там було якихось дві сотні партизан, а решта то все цивільне населення, які втікало від німців і шукало сховища у лісі, і тут їх всіх оточили.

Андрія Гайворонського і мене СБ арештувало в селі Литовижі, і везли нас до Завидова на суд до Голуба, Славка, Брови і Горбенка та Ворона. (Це той Ворон, що роззброював наш відділ у Литовижі та Заболотцях). Ворон довго не керував, він був забитий у Завидові, в тій акції фон Баха. Бандерівці весь час повторюють, що вони проголосили Українську Державу Актом від ЗО червня 1941 року. Не зрозуміло: якщо німці оголосили війну тій "проголошеній державі", то чому уряд Стецька не домагається відшкодування німцями за інвалідів, вбитих та за знищене майно? Як далеко сягали кордони тієї української "держави"? Хто на себе бере відповідальність за ті фатальні для нашого народу бандерівські потягнення? Напевно, майбутній історик, проаналізувавши те все, дасть відповідну оцінку і поставить таких "патріотів" у належну "рубрику" і назве своїми іменами.

А тим часом слід розказати, як німці ловили мирне населення і вивозили до Німеччини, на очах в бандерівців, у задротованих вагонах та садили в концтабори. Ті невинні жертви проклинали і Бандеру, Лебедя, Стецька та інших верховод, що вони втопили Волинь в морі невинної крові, їм на Волинь не буде вороття. Мені про всі ті жахи розповідав мій брат. Його німці зловили, він їхав тими вагонами і сидів у концтаборі.

Хочу детальніше розповісти, як нас арештували. Вертаємось ми з Андрієм з Галичини. Тільки-тільки сонечко зійшло, як ми перейшли Буг, Андрій до мене каже: "Зайдім відвідаєм мою наречену у Литовижі, - доньку священика". Я звертаю Андрієві увагу, що то небезпечно, бо СБ напевно слідкує за нами. Але Андрій настирливо наполягає, щоб зайти, і ми зайшли. Не минуло й півгодини, як хата була оточена, і нас обох арештовує місцеве СБ. Нам тільки що приготували сніданок, ми ще не встигли його зачепити, як наказ "Поїхали". Священик просити- "Та нехай бодай поснідають". На це впала тверда відповідь: "Їстимуть у відділенні - в Біличах, а нам зараз нема часу". Фіра нас вже чекала, ми сіли і їдемо. Бідна дівчина біжить за фірею із плачем, але на те ніхто не звертає жодної уваги.

У Біличах у відділі ми зустріли Похмурого і мали декілька хвилин розмови. Він був дуже здивований нас бачити і сказав, що СБ і ВПЖ зараз зовсім дуріє. Підходить до нас один есбіст і каже нам: "Ідіть до кухні, візьміть собі щось їсти, бо їдемо до Завидова". Ми йдемо до кухні, а Похмурий каже: "Втікайте, а то вам обом пахне те саме, що Тарасовичеві. Я іду з цілим відділом до Завидова, - каже Похмурий, - бо німці наступають з Горохова і все палять".

Нам СБ каже, що ми маємо зустрітися з Бровою, Горбенком і Славком. Хто зна що вони хочуть від нас, але їдемо до Завидова. Похмурий до нас: "Утікайте, якщо вам вдасться, поки вас не забрало ВПЖ". Він тільки те сказав, як заходять чотири особи і кажуть, що ми їдемо в бік Завидова, Похмурий опустив голову, а двома пальцями показав хреста. Йдемо до Завидова під охороною ВПЖ.

Один із них звертається до нас і каже: "Я думав, що вже тих мельниківських панів нема, а вони ще вештаються по кутках". Ми перемовчали. Хоч нам волосся стає дубом, все таки страшно, але нічого не вдієш. Андрій трохи нарікає на себе, але вже запізно, зате у Завидові побачимо всіх бандерівських ватажків. Під'їжджаємо ми під перший малий Завидівський ліс, аж тут два німецьких літаки літають над лісом і час від часу пускають серії з скорострілів, а де то й скидають малі бомби.

Ми під'їхали під одну хату, і нам кажуть заходити в ту хату і зачекати деякийсь час, що ми й зробили. Раз від разу виглядаємо з хати і чекаємо, а на що, то й самі не знаємо. Великий рух, маса народу, і все втікає на захід до Порицька. Літаки весь час обстрілюють ліс. Аж зовсім надвечір один хлопець приніс нам вістку, що Славко і Голуб застрілилися.

Не могли ми вийти з дива, хто то був той хлопець, а то був Гриць Князенко, наш колишній приятель. Ми з Гайворонським питаємо, що то сталося? Гриць нам розказує, що німці оточили ліс, стали бомбити з двох літаків і побили дуже багато цивільного населення. Власівці пішли в ліс з одної сторони і стали бити з мінометів. Народ хотів прорватись і втікати на Володимирщину, а там німці й козаки і майже всіх вибили. Там було два відділи партизанів. Їх розбили в пух, а третій, який прийшов з Володимирщини, теж розбили. Тих, хто залишився живим, зганяють разом цивільних і партизан і женуть до Горохова. Що з ними зроблять невідомо. Мені пощастило вирватись із того пекла з трьома хлопцями. Князенко нам каже, що Славко і Голуб забиті, він добре знає, але не знає, що сталося з Горбенком і Бровою. Князенко каже до нас: "Берім фіру та втікаймо на Володимирщину, бо тут вже кінець всьому". Із трьох відділів партизанів мало що залишилось. Усіх поранених німці з власівцями стягують до однієї купи та везуть до Горохова, а Горбенко та Брова втікли в Галичину", - закінчив Князенко.

Ось з'явились дві дівчини, зв'язкові, які втікають в бік Порицька, Князенко з ними почав говорити, і ми підійшли до них, вже як рівні, не арештовані. Всі СБ-ти і ВПЖ вже давно дали ногам знати так, що їх вже й близько нема. Все втікає стрімголов в бік Порицька з плачем і криком. Найбільше загинуло цивільного населення, яке покинуло свої хати і шукало захисту в Завидівському великому лісі, бо там була бандерівська столиця "Української Держави" з ЗО червня 1941 року. Німці за декілька годин знищили все, а при тому невинних людей, які зовсім не поділяли партизанщини.

Ми з Андрієм прилучились до недобитків і разом з ними втікаємо. Паніка охоплює втікаючих, породжуючи великий хаос і безпорядок. За один тиждень фон Бах очистив всю Горохівщину аж до Завидова і переходить на Володимирщину. З появою частин фон Баха на Володимирщині Адам під селом Великі Бискупичі пробував їм дати відсіч, але відразу побачив, що не вистоїть із своїми повстанцями, пішов на Полісся. Відступаючи, Адам замінував дороги, яким йшло військо фон Баха і тим висадив у повітря декілька машин: одну біля Зимного, другу біля Хотячева і третю біля Русова. В машинах, напевно, були солдати, але скільки їх було, то тільки німці знають. Це допомогло Адамові відійти на Полісся. Він помандрував на Колки, де забрав до себе родину лікаря Січі, яка боялася, щоб з нею не зробили те саме, що з лікарем.

В Колках Адам зустрічається з Климом-Савуром, полковником Ступницьким, чотовим Юркевичем та Слюсарем, який на той час був комендантом Січі. Коли з'явилися Чупринка-Р. Шухевич та Мітла, Слюсар в дуже гострій та офіційній формі поставив питання про те, що СБ в Порицькому районі робить недопустимі речі над членами ОУН, східняками і часто над штундами.

В свою чергу Клим-Савур заявив, що він вже декілька тижнів тому сказав Горбенкові: "Вам обом (Горбенкові і Рубанові) звітів здавати не буду і від вашої політики зовсім відходжу". За ним і Ступницький каже: "Я тієї вашої політики не поділяв, а тепер цілком засуджую". Клим-Савур та Ступницький зовсім відступились від політики Рубана та Мітли і засудили як шкідливу. Слюсар поїхав на Січ, Адам оселився в с. Міщанка недалеко від Білина, а з ним залишився і Юркевич, бо вони обидва часто ведуть боротьбу з поляками, очоленими Мухою.

На Січі Муха і Похмурий тримають всю команду у своїх руках, але в теренах СБ та ВПЖ веде дальше свою брудну роботу, проводять всякі чистки. Славко і Голуб, які мали нас судити, але Бог врятував нас. Вони у тому хаосі були побиті, бо повбивали багато без міри і ліку людей. .

Їдемо ми із Завидова на одній фурі Андрій Князенко і я. Князенко почав нам розповідати про свої подвиги в УПА, про монастир у Загорові, як він оперував у тих околицях, які він мав бої. Андрій запитав до нього, з ким він мав ті бої? Він відповів, що з поляками. Андрій до його каже: "Коли б ти зводив бої з німцями або з червоними, то я розумію, а бої з поляками засуджую. Ти їх вигнав з Горохова, а вони до спілки з німцями спалили, зруйнували монастир, виїжджають у глиб і палять наші села, то це такі твої подвиги?". Я Андрія попросив дати йому висловитися, і Андрій замовк, але й Гриць замовк. Я був на Андрія трохи сердитий за те, що він на Князенка так напався, але він так повівся як до односельчанина.

Князенко у свій захист сказав, що Мітла його хвалив, що з Горбенком вони багато справ рішали разом. Я те все так уважно слухав, як добру проповідь. І так ми доїхали уже недалеко до Порицька. Кругом повно втікачів, і то все мирне населення. Бідні наші дядьки самі не знають, що їм робити, де їм шукати захисту або притулку. Ось до чого нерозсудлива бандерівська пропаганда довела наш народ, залишила без даху над головою, без майна, тяжкою працею придбаного, щастя. Тим часом німецькі літаки кружляють над головами настраханих втікачів і наче з насолодою пускають серію за серією.

Німці в "Українській Державі" почуваються як в себе вдома, вони виїжджають з козаками й рускими по селах і виловлюють молодих людей, які могли б бути партизанами. Таких ловлених везуть у спеціально приготовлені табори. Один такий табір біля Порицька в Іваничах, а другий у Володимирі. Вони зловили мойого брата Сергія, спочатку він був в Іваничах, а потім перевезли до Володимира. З Володимира товаровими вагонами, немов худобу, у задротованих вагонах повезли до Німеччини у концентраційний табір, їх там було біля двох тисяч людей. Ніхто не знав, що з ними сталося і де вони поділися. З Німеччини яких 500 осіб завезли до Фінляндії рубати ліс, працювати в тартаках, різати дошки, бруси, балки на мости для німців, і мій брат попав до Фінляндії. При капітуляції Фінляндії мій брат та ще з десяток хлопців втікли до Норвегії і потрапили до англійців. Ця частина залишилася у Норвегії, живуть там і донині, але мій брат та ще пару осіб виїхали до Канади.

Коли я у 1954 році відвідав брата у Канаді, то він мені в присутності Барщевського говорив, що дуже багато наших хлопців повмирало із голоду в тому таборі біля Гданська. То були все наші хлопці з Володимирщини, Горохівщини. Колись повні енергії, молоді і життєрадісні, від голоду і холоду як мухи вмирали, проклинаючи всіх, що їх до того спровокував. Так само гинули волиняни у Фінляндії.

Мій брат теж ледь не вмер, він мав чверть цаля води поза шкірою, але його врятував наш станичний із Зимного, друг Барщевський. Тому він зараз навіть говорити не хоче про те все, він відказався від усього. Йому той концентраційний табір так дався взнаки, що коли він видужав, то й згадувати більш про минуле не хоче, а до мене казав: "Сиди й мовчи, нам досить того клопоту, що ми мали". Він боїться, що ця книжка може пошкодити нашим. За бандерівців він і згадувати не хоче і каже: "Нехай за них пишуть ті, хто нас завів у сліпий кут. Весь час нам казали, що не можна нічого їм перечити, бо вони безпорадні і можуть вбити, а бандерівці казали, що їх всі бояться, зате під Гданськом вони проклинали Бандеру, цілий уряд з 30 червня 41 року та все СБ".

На закінчення хочу сказати, як він добрався до Канади з Норвегії. Їх совєти хотіли забрати, але норвезький уряд сказав, що коли вони хочуть, можуть вертатись "на родіну", а коли не хочуть, то можуть залишитись у Норвегії. Після того совєти їм дали спокій, і вони залишились і працювали по господарях. В 1946 році мій брат подав оголошення у канадській газеті "Новий шлях", що шукає односельчан у Канаді, а сам він жив в Норвегії. Я в той час був в Італії, і цілий час переглядав всі газети, і вже переписувався з нашими односельчанами в Канаді. Одного разу була приємна несподіванка. Бачу оголошення, що мій браг шукає людей, з якими я вже переписувався. Я цілий час думав, що його німці розстріляли, а тут вістка, що він живий. Я мав адреси до Канади і подав їх братові, і ми з ним почали переписуватися. Однак, коли я з ним зустрівся в 1955 році, я зовсім його не впізнав, не то що він змінив свої погляди, а просто він сам змінився. Той концтабір так на нього подіяв, що він нічим більше не хотів цікавитися - той концентраційний табір називався Бухенвальд-Рейх. Я слідкував за пресою, але ніде, ні в якій пресі я нічого не знайшов за Бухенвальд-Райх. Під приводом "партизани" фон Бах ловив усіх без перебору, хто тільки їм в руки попався, тих, що підтримували політику бандерівську, і тих, що не підтримували, але то була добра нагода очистити терен і знищити молоде покоління.

З того терену повтікали всі герої бандерівської верхушки, повтікало багато членів СБ та ВПЖ, а де ж партизани? Скільки із 40-тисячної Армії, членами якої була переважно волинська молодь, лишилося в живих і опинилося за кордоном? Вони разом у Бухенвальд-Райхському таборі смерті разом терпіли зневагу, знущання, голод, разом молились, всі їх політичні різниці зникли в обличчі грізної дійсності, в яку їх загнала бандерівська політика. Там вони склали своє молоде буйне життя, приниженими, упослідженими і до того забутими тими, які їх на те виставляли.

Бандерівські "революціонери" те й роблять, що кричать про геройську "сотню" УПА, а п. Прокоп знизився до 40-ї, але соромляться, а, може бояться признатися, як трагічно вона вигинула у Фінляндії і Німеччині. Я вимагаю від тодішньої бандерівської влади, яка насолоджується життям, яка спекулює отією кров'ю, щоб дала відповідь перед українським суспільством за свої вчинки, і цього повинна від них вимагати вся українська спільнота.

З одного боку совєти ще й сьогодні небажаних їм осіб називають упістами і винищують на протязі сорока років, а з другої сторони німці після Акту 30 червня 41 року нищили волинян. Крім того СБ і ВПЖ все "очищували" терени від мельниківців, штундів і східняків. На Волині винищено інтелігенцію, духовенство української православної церкви. Волинь обезголовлено на багато років. За те все відповідають політики Бандери.

<<<