На змiст

ЗУСТРІЧ В МИКУЛИЧАХ 3 СЛЮСАРЕМ Й АДАМОМ

Треба мати на увазі, що ні телефоністів, ні автомашин в той час ніхто не мав, треба було пішки, або "одинадцяткою", як тоді казали, йти на зв'язок, що забирало багато часу. Похмурий поніс нашого грипса до них, а ми пішли у свій напрямок, але на Микудичі, де назначили побачення. Щойно за пару тижнів з'явився Адам із Слюсарем. Хочу сказати, що ми не багато довір'я до них мали, особливе до Слюсаря. Нас затримали хлопці Слюсаря і питають: "Хто ви, куди йдете?". Але відразу вийшли Похмурий з Слюсарем, а за ними Адам. Ми всі привітались і йдемо в хату. Раптом Слюсар починає плакати. Коли ми запитали, що сталося, він сказав: "Поговоримо в хаті".

Першим заговорив до нас Адам: "Ви знаєте, що у моїм відділі є багато азіатів, хоч є хлопці з вашого загону - волиняки, але в нас є взаємна пошана й братерство. Я хочу із своїм відділом покинути бандерівців, вони назвуть нас дезертирами, я бажаю від сьогодні мати зв'язки з вами, у всіх справах і всіх акціях, тим самим хочемо просити вашої підтримки і забезпечення харчами". Ми кажемо, що допоможемо у всіх справах, на Поліссі є наш добрий чоловік Козловський, він вам тай допоможе. "Я з ним говорив, - каже Адам, він казав, що він є певний, що буде все добре, що ви нам допоможете. Вчора, - продовжував Адам, - я роззброїв СБ і ВПЖ під Вербою". "Дуже добре зробив", - кажем до нього.

Слюсар весь той час мовчав і плакав, нам його поведінка була зовсім не зрозумілою. "Що з тобою?" - питаємо, - Ти був добрим командиром у шостій Армії Паулюса, навіть тут. І ти і твої брати займаєте добре становище, розбудовуєте бандерівську державу, пропагуючи гасла: "Свобода народам - свобода людині", а тепер плачеш? Похмурий відізвався: "Вже більше не будуть вести пропаганди". Чому? - питаю я, - то ж родина Голодів багата, респектована на Володимирщині, багато було таких, які казали, що Голоди знають, як що треба робити, вони співпрацюють із бандерівцями". Щойно тоді крізь сльози відізвався Слюсар: "Більш не буду. Минулого тижня поховав обох. Добре, що знайшов їх у криниці, а то були б не поховані. Вони обидва були були задушені, були чорні знаки на шиї від пута в обох", - із невимовним болем і горем закінчив Слюсар і сказав далі: "Я ще маю біля п'ятнадцяти хлопців з вашого відділу, вони мені радили, щоб я сконтактувався з вами і то скоро, тому, переговоривши з Адамом, вирішили шукати з вами зв'язків і просити допомоги, а саме у нас нема амуніції, і з цим проханням ми звертаємось до вас". "Добре, - кажу я, - а що ви робили, якби мали амуніції під достатком?" - питаю я Слюсаря. Без надуми відповідає він: "Ми тоді не боялися б бандерівських комісарів, а крім того я не можу їм подарувати за своїх братів, я мушу зловити тих есбістія і ВПЖ - Омелька, Сокола, Мітлу, Брову та Горбенка, бо то не люди, а горлорізи, вони вкинули моїх двох братів у криницю. Коли мені пощастить їх зловити, то я кажу при всіх, що їх те саме чекає, що вони зробили моїм братам".

Ми з Юрком вийшли на пару хвилин, щоб порадитися, що нам робити - це ж бандерівські партизанські відділи: чи справді давати їм амуніцію і чи дійсно вони стануть в обороні населення від СБ та ВПЖ? По короткій нашій розмові ми обидва були згідні дати їм амуніцію, з тим ми вернулись в хату Юрко звернувся до Слюсаря й Адама: "Чи, окрім вас, ще є якісь партизанські відділи на Володимирщині?". Вони обидва відповідають, що нема, тут залишились тільки СБ та ВПЖ, а крім них; є ще сільська оборона. Ми постановили, що від того дня будемо роззброювати СБ і ВПЖ, де тільки на них натрапимо, більш не будемо втікати від них, а ні ховатись від них. "Ми вертаємося на наш терен, кличте свої боївки - нехай ідуть з нами, і ми дамо вам по 25000 набоїв", - при тому потиснули руки на знак згоди і співпраці. "Тепер я тих варварів скоро приведу до порядку", - сказав Слюсар. Адам вислав з нами тих хлопців, що були у нашому відділі перед роззброєнням, і всі розійшлись кожний у свій.

Ми дали їм амуніцію, визначену кількість і кожному з присутніх додатково по 100 штук, вгостили їх, і вони пішли до своїх частин.

По якомусь часі, коли ми зустрілись з Адамом, то він нас питав, чи хочемо від нього помочі. Ми йому сказали: "Не давай руху по селах для СБ і ВПЖ, то вся твоя поміч для нас і для тебе". З тієї нагоди ми знов відкрили станицю в Устилузькому районі, звідки постачали харчі і, коли треба, амуніцію.

Адам з своїм Легіоном вже давно збирався йти назад до Києва, і він пішов в кінці квітня чи на початку травня 1944 року через Полісся. Відтоді нам невідома його доля. Однак перед своїм відходом він очистив цілий Устилузький район від СБ і ВПЖ. Слюсар очищав терен за річкою, у напрямку Горохівщини. Він не зачіпав місцевих, а роззброював районову і обласну службу безпеки і воєнну польову жандармерію, він їх називав горлорізами.

Бандерівці просто божеволіли, вони не знали, що їм робити, як вони мають з усім цим дати раду, почали втрачати грунт, тільки дуже шкода, що так пізно зогляділися, а могли б для багатьох врятувати життя. Від малих рядових людей Слюсар тільки забирав зброю і полював за "ватажками". Хто міг би сподіватися, що так станеться? Слюсар в Порицькому районі, у столиці бандерівщини, вперше мав бій з краєвим і обласним СБ і ВПЖ в селі Сільце. Ми приїхали до Слюсаря з боївкою в силі 15 осіб добре озброєних, і він мам розповідав, що мав з ними бій і що є вбиті з обох сторін, є також поранені. Ранених ми відразу відправили до Литовижа до лікаря, а вбитих поховали таки там на цвинтарі в Сельці. Чому Слюсар зробив напад на Сільце? Слюсарова розвідка донесла, що там зібралася вся верхівка СБ, там були: Мітла, Брова, Омелько, Хміль, Шпак, Горбенко, Чупринка і ще деякі бандерівські лідери. Майже вся Волинь зайнята більшовиками, то із зайнятих теренів бандерівці ще могли передихнути на Володимирщині, поки ще не повтікали на захід.

Слюсар зібрав сотню людей, та ще до нього прилучилися ті, яких бандерівці роззброїли, вони їх називали "дезертири", обступили місце їх постою із двох сторін, і Слюсар подав команду, щоб вони здавалися. Бандерівці сподівались, що із Слюсарем є мельниківців, хотіли скористати на часі, відповіли, що вони готові здатися, але не Слюсареві, а кому-небудь із мельниківців. Слюсар поставив ультиматум, що він є командир і йому вони мусять здатися. Тут починається бій, коли Слюсар вскочив в хату, то застав забитих і ранених, але тих, кого він хотів зловити, ті повтікали. Як виявилося, Слюсар не заблокував однієї сторони, з якої був рів, пророслий верболозом, і куди повтікали нехристи-бусурмани, бандерівські душогуби. При цьому Слюсар здобув дві машинки (одна з нашого загону), всі архіви та масу списків людей, яких СБ мало розстріляти. Слюсареві було дуже легко з ними воювати, бо він знав всіх, він знав їх становища, а крім того, як сотника, то і його знали.

Ми з Юрком трохи глузували з нього, що як військовик як він міг зробити такий великий промах, щоб не поставити застави з тієї сторони, де був рів та ще й пророслий верболозом. "Цей раз їм пощастило, - каже Слюсар, - але я піду у погоню за ними, щоб вони більш не мали можливості душити людей і кидати у криниці".

Я не раз думав про Слюсаря, навіть питав свого брата про нього, але брат не дав жодної відповіді, чи він бився із совєтами, бо у нього було амуніції доволі, чи ні. Хоч брат мені писав, що совєти провадили бої на Поліссі із партизанами ще у 1948 році, то, може, й був Слюсар, бо він дуже не любив совєтів.

По-сусідськи від Степанки Оліщук жила родина Антонюка, а в них був син Василь, який ріс на Степанчиних очах. Василь закінчив чотири класи народної школи, за Польщі був комуністом, у бандерівців був обласним провідником. Степанка була нерозважна і сказала до нього, як до такого, кого знає: "Якщо такі нерозумні провідники, як ги, будуть будувати Україну, то й такою Україна буде". За ті слова вона заплатила своїм життям. Пройшло пару день після Степанчиної розмови із Василем, як у хаті з'являється СБ і пропонують їй, щоб вона вийшла на двір, бо вони хочуть з нею щось поговорити. На таку пропозицію Степанка сказала, що вона не має жодних секретів із партизанами і що вони можуть говорити все те саме в хаті. Побачили бандерівські "патріоти", що вона не 100

піде, тоді один хапає Степанку за одну руку, а другий за другу і тягнуть її надвір. У хаті постав крик родини й її дітей - синочка й донечки, але ніхто не звертав уваги на крик, ніхто не давав жодного пояснення, тільки тягнули на ганок, а тай пустили дві кулі у груди і твердо наказали, щоб нікого не повідомляли про її смерть та щоб ніхто не приходив на похорон.

В один день після тієї трагедії я повернувся із Холмщини, і моя мама мені розповідає, що Мойса забив Степанку, так у селі називали Антонюків. Степанка була жінкою мого двоюрідного брата. Почувши це від мами, я відчув дрож у спині. Я вз'яв пістоля й гранати і йду до Мойсів, застаю Василевого брата й кажу йому: "Іди до священика (бо без дозволу СБ, свящбник не мав права поховати нікого із бандерівських жертв), привези його сюди і поховай Степанку по-християнському, бо як ти того не зробиш, то вам усім буде похорон". Правда, брат обласного Василя, сказав, що він займеться похороном, я лиш додав, що як зустріну Василя, то з ним окремо поговорю, щоб він не думав, що йому, як обласному то можна вбивати людей. Вона ж залишила двоє сиріток, які проливатимуть гіркі сльози і проклинатимуть Бандеру з його спільниками і його СБ і ВПЖ.

Повернуся до того самого вечора, коли було вбито Степанку. Блискуче виконала своє завдання служба безпеки у Оліщуків і вирушила в бік Надії Собчук, яка жила із своєю мамою, її тато помер два роки тому. Надя познайомилася із чотовим (псевдо Зозуля), який нагородив її дитиною і залишив. Щоб не переносити насмішки, Надя стратила ту дитину. Чотовий Зозуля був у відділі Князенка, взяв зголосив до СБ, що Надя стратила його дитину. Вирок кари відразу був виданий - "розстріляти".

Я був на похороні Наді і говорив з її мамою, як вона була вбита. Отже, заходить двох есбістів до Надіїної хати і почали її намовляти, щоб вона вийшла з ними надвір. Надя відмовилася, казала, що вона не хоче мати жодного діла із партизанами, вони старались її намовити, що і вони є так само молоді, як і вона, але не мали бажаних наслідків. Був той самий спосіб, що й з Степанкою. Мати була свідком того усього, і коли вони схватили її за руку, щоб витягнути надвір, мати зловила Надю у свої обійми і не пускала. СБ-іст схопив Надію за волосся, витягнув пістоля і вистрілив дві розривні кулі в голову. В матириних обіймах Надя закінчила своє молоде життя. Мабуть, зайвим писати, які почувались родини тих двох жертв, коли ціле село було у жалобі за ними і за іншими такими, як вони. Нас є чотири особи в еміграції, які знаємо про цей випадок. В 1979 році приїхала одна родина до Англії, яка багато дечого розказувала, згадувала і за цей випадок, з Степанкою й Надею: "Набрали заржавленої зброї і ходили та вбивали своїх людей, - так Україну будували". Та жінка багато розповіла про людей, яких і я знаю, бо і вона з нашого села.

Я мав змогу помститися за Степанку, але не хотів бруднити рук такою самою брудною роботою, залишив їх для совєтів і не помилився. Таких "великих" людей, як був Мойса - Василь Антонюк, совєти шукали, - тож обласний політичний провідник, якщо уже не права, то ліва рука Бандери й спільників. Його ще з іншими бандерівськими провідниками на Волині совєтська поліція забила в стодолі Волинця. Мені лиш диво, що ні Стецько, ніхто з тієї партії не хилять голови перед ними, ніхто і не згадує цро тих політичних провідників, які виконували всі накази "гори". Пишу про це для того, щоб усі знали. Яких провідників наробили бандерівці, мали їх по цілій Волині, а ті провідники вбивали добрих людей патріотів, ті жертви є вічними свідками перед Богом і чорною плямою у бандерівській історй, - де вбивці стали Каїнами у волинських лісах і селах.

<<<