На змiст

АДАМ ВІДКРИВ СВОЮ ДУШУ ПЕРЕД НАМИ

Коли Адам вирішив вертатися через Брянські ліси назад під Київ, то він нам сказав таке: "Хочу вам пояснити своє становище, що до бандерівців я не мав довір'я з перших днів війни. Я був, можна сказати, у першій лінії Червоної Армії, і ми чули через гучномовці всі проголошення, всі заклики із Львова від З0 червня 41 року до 2 липня 41 року. Заклик звучав: "Брати-українці, здавайтесь в полон, ставайте в лави українського війська і будемо разом бити нашого відвічного ворога - Москву!".

Нас під Київом було чотири дивізії українського цвіту, і ми пішли на той гачок, здались, щоб разом бити спільного ворога, але нас повезли під Холм у табір смерті. Ми там конали з голоду, як наші брати й сестри у 1932-33 роках. По нас відносилися не як до людей, ми вже й не виглядали на них. Чи ж не краще було вмерти на полі бою від кулі, ніж вмерти від голоду? Поки нас ще свідомість і сили тримали, десь З0 осіб вирішили втікали, я був один з них, кому пощастило залишитися живим, може, навіть для того, щоб розповісти про тих, що вже ніколи не зможуть розказати про себе. Якийсь час я ховався у волинських лісах, а потім приєднався до бандерівців на Володимирщині. Спочатку я приглядався до їх роботи, а вона була подібна до роботи совєтських комісарів, їх основна ціль була знищити українську провідну верству, бо з червоними вони бою не мали. Ковпак розбив їх твердиню - Січ, за одну годину забрав усе, що можна було брати, а решту знищив. Де ж був легендарний генерал Чупринка зі своїми полками? Що СБ і ВПЖ робить? Шукає ворогів у себе вдома і кричить про патріотизм, тероризуючи селян. Я із своїм Легіоном мав 15 боїв з Ковпаком на Володимирщині, навіть деколи дав йому по колінах, хоч і мені доводилось втікати, вірніше відступити, щоб не загинути. Я вже давно мав намір порвати з бандерівцями, мене вразило до краю те, що бандерівські провідники висилали, щоб полагоджувати свої природні потреби на могилі Василя Приступи - Степового, а не класти вінки, бо його забили за те, що він мав іншу думку. То є ганьба нам усім за таких виродків. Я маю однакову ненависть як до німців, так і до бандерівців, їх ідеологія зовсім не відповідає для нас на східних землях України, бо вона така сама, як гітлерівська. Я певний, що день 30-го червня 41 року впаде великою плямою на бандерівську організацію і відповідальністю за ті всі жертви по "таборах смерті". Ми довідались, що німецька воєнна розвідка обманула Бандеру і його однодумців, але про це ми довідалися вже будучи в таборах смерті. Проти наших ворогів вони не мають ні сили, ні вміння, тому багато легше воювати з мельниківцями, східняками і бідними штундами, а навіть з своїми членами як, наприклад, з братами Слюсарями - вони ж були у пропагандивній ділянці, з головнокомандуючим УПА - Північ Климом-Савуром, який виявив своє непогодження тим, що перестав звітувати М. Рубану - Миколі Лебедеві, чому й заплатили своїм життям. А що зробили з Сосенком? Майором Солом'яним, капітаном Чубатим і доктором Січі? Скільки маю клопоту з його родиною, що їх усіх доглядаю. Це все мене вражає докраю. Я також знаю багато польських криниць, які закидані людьми, рано чи пізно те все вийде наверх, тоді і на нас падатиме вина за ту чорну роботу, бо і ми беремоучасть у цій нещасній революції. Мене весь час посилали в бій, бо в моєму Легіоні справжні вояки, добре озброєні і здібні до бою. Однак коли я залишу Володимирщину і піду на Схід, то я нікому не скажу, що я мав з бандерівцями якісь справи чи був їх спільником у деяких акціях. Моя вся увага тепер добратися до Київа.

Чомусь вони не билися з совєтами, як ті прийшли, а все залишили для них - харчі, одяг і зброю, а самі втекли - було б показати свою силу там, а не на безборонному населенні. Тепер мені буде легше після цієї сповіді вертатись назад".

На тому Адам закінчив свою довгу сповідь на нашій зустрічі в селі Стенжаричі.

Пару слів про Адама. Перш за все він був патріотом, добре вишколеним військовиком, а подекуди й політиком. Може, йому допомогло те, що бандерівці боялись його інтернаціонального Легіону, щоб не виступив проти них і дозволили по смерті майора Солом'яного Адамові його очолити. Бандерівцям Легіон був потрібний і тому, правдоподібно, вони йшли на всякі вимоги Адамові, його відділи не тільки не контролювало СБ і ВПЖ, а їх просто у нього не було. Весь контроль був в Адамових руках. Він не міг простити і того бандерівцям, що вони силою забирали людей із східних земель і хотіли силою їх зробити своїми партійцями. "Мене їх нечесна робота відштовхує, як старшині, то навіть сором дивитись на їх роботу", - говорив Адам.

Прощаючись, він сказав: "В першу чергу дякую вам за амуніцію і харчі, а друге - за зв'язки, що дали мені, жаль цих невинних людей, яким совєти будуть пришивати бандерівство, як прийдуть сюди, і під цією назвою будуть робити чистку всіх їх небажаних людей. Тяжкі роботи, заслання, в'язниці і все, що можна і не можна придумати. Ті, кого треба судити, напевно, повтікають за кордон і свистатимуть на все".

З Адамового Легіону залишилося якихось біля 60 хлопців на чолі з Юркевичем, який злучився із Слюсарем, і до них долучився сотник Похмурий. Разом вони нараховували до двох тисяч людей. Там були партизани з Володимирського загону, що не хотіли ховатися або утікати на Холмщину. Усі ті, що були в партизанському загоні Білого і після роззброєння потрапили до стьопків (бандерівців), їх ті ж стьопки називали дезертирами.

Коли ми з Юрком поверталися з Полісся і довідалися, що обставини за фронтом не такі, як дехто говорив, ми знов зібрались і радимось, що нам треба робити? Слюсар, Юркевич і Похмурий категорично казали, що вони в еміграцію не підуть, з відділом відходитимуть на Полісся. "Що буде, те буде, - каже Слюсар, - але будемо вдома, на своїй землі". Ми з Юрком вже мали зв'язки з легіоном Самооборони, а легіон мав надію залишитися в Карпатах. Вже багато наших хлопців є в легіоні, які переховувались від СБ і ВПЖ, і ми вирішили приєднатися в останній хвилині.

Звертається до мене мій друг Барвінок, з яким ми разом забирали зброю із бункерів: "Ти йдеш у легіоні, і хто знає, що з тобою станеться, а ми, може, будем потребувати амуніції, а я не знаю, де вона є". Слюсар, Юркевич і Похмурий теж звертаються: "Якщо ви маєте зброю або амунщію, то дайте її нам, ми зостаємося вдома, вона нам буде потрібна". Легіон залишається в Карпатах, то ми, напевно, з вами зустрінемось, і пробігла думка: "То і я тієї зброї буду потребувати". Барвінок наполягає: "Тут секрету нема, та амуніція така твоя, як і моя, ми разом забирали із бункерів, і мене чекало те саме, що й тебе". Я не мав що казати, і ми з Юрком вирішили дати їм 100 тисяч амуніції, котра була захована на цвинтарі, як покійник. Слюсар відразу всміхнувся і каже: "Я зброю маю, але амуніції замало, а тепер сто тисяч, то нам вистачить на довгий час". Ми з Юрком і Слюсар, з Юркевичом поїхали на цвинтар, відкрили ту амуніцію, а Слюсар всміхнувся і каже: "Я аж тепер повірив, як побачив, що це амуніція, а то, я думав, будемо відкопувати небіжчика". Вони взяли тільки двадцять тисяч, а решту залишили на тому самому місці.

З того місця ми розходились у різні кінці, ми йшли до легіону з тим, що повернемося, а вони у напрямі до свого відділу. Прощаючись, потиснули руки, мимоволі очі наповнились слізьми, одні одним бажали успіху у боротьбі та з надією, що незабаром зустрінемося. За останній рік пройшли ми багато, багато пережили, різні думки, як рій снували, але з вірою, що скоро зустрінемося, розійшлися. Юрко не живе, я в Англії, а вони хтозна, чи є в живих, але зостались на Володимирщині як командири Володимирських партизанських загонів.

<<<