На змiст

ТРАВЕНЬ 1944 РОКУ. ПЕРЕГОВОРИ 3 БАНДЕРІВЦЯМИ

З мельниківського боку на Володимирщині вже не залишилось нікого, місцевий актив бандерівці винищили, а такі, як Грізний, Білий та інші, повернулись до Галичини, і ми були зовсім обезголовлені. Ті, які перейшли боєві хрещення, пережили терор СБ і ВПЖ, почали проявляти свою ініціативу, їх здоровий розсудок і здобував авторитет між населенням і між їх друзями. Нас двох ще якось залишилось у живих, і ми плентались по Володимирщині - це був Юрко Гайворонський - Палій, і я - Кожум'яка. Як я вже згадував що від березня місяця Слюсар з Адамом зупинили сваволю СБ і ВПЖ, вони при допомозі населення повитирали написи із людських хат, почали роззброювати есбістів і тим самим дали можливість трохи свобідніше дихнути для населення. Вони дуже старались зловити їх верхівку, але ті також повернулись до Галичини.

Одного травневого дня приносить нам бандерівська зв'язкова довжелезного листа на 4 сторінки, в якому говориться, що хочуть з нами говорити, щоб якось направити наші відношення та узгіднити спірні справи, як рівно ж встановити спільну кличку, щоб партизани могли вільно їздити по селах, не робити засідки одні на других і т. д. в тому дусі. Дальше говориться, що вони хочуть говорити з Палієм і мною, вони не хочуть говорити з Адамом чи Слюсарем, навіть не бажають, щоб вони були присутніми при такій зустрічі - це виключно відноситься до членів ОУН і їх, бандерівців. Листа підписали Мітла і Омелько. Видно, що вони ще не знали, що Адам вже помандрував на схід. Для зв'язкової ми сказали, що дамо відповідь за пару днів.

Перечитавши того листа, почали ставити питання, чому вони тоді, коли був наш відділ, так не думали, як думають тепер? Чому вони не говорили тоді, коли була вся екзекутива, а знищили її? Що їх заставляє з нами говорити сьогодні? "Довго ми думали, а тоді рішили піти до п. Тарасовича - він вчитель, старша людина, респектований усіма, що він нам порадить. Коли ми їм сказали, в чому справа, то мати Ореста Тарасовича відразу сказала: "Нехай вони віддадуть тіло нашого єдиного сина, щоб ми його поховали, та щоб могли піти на могилу відвідати її. З цими словами цілковито був згідний і її чоловік п. Тарасович. Тоді я пішов до Куницьких, і їх проінформував про зустріч з бандерівцями, і запитав їх думку. Вони висловили те саме, що й Тарасовичі: "Ідіть і говоріть, але нехай віддадуть хоч кісточки, щоб ми їх поховали по-християнському і знали, де вони спочивають".

Якось Слюсар довідався про те, що бандерівці хочуть мати зустріч з нами, він нас зустрів і просить, щоб йому сказали, де вона буде, щоб він міг окружити і всіх зловити. Однак ми йому сказали, що до переговорів ще дуже далеко.

Ми написали їм листа, у якому поставили, як передумову до переговорів, що вони, бандерівці, як вияв доброї волі повинні повернути тіла ними забитих Тарасовича, Куницького, Вороневича, Ріпаловського, Квасницького, Штокавку і накінець Мудренця, щоб ми могли їх повернути їхнім родинам, віддати кожній матері її сина, щойно тоді радо приймемо їх пропозицію, щоб переговорити.

Дали листа зв'язковій і теж їй сказали наші вимоги, тоді вона до нас звертається і каже: "Дивіться, що робить Адам і Слюсар?". "Слюсар - це ваш сотник, він бандерівець, а його двох братів, Білого і Ярмака, які були пропагандистами і робили бандерівську роботу, мабуть, за те вкинули ваші есбісти у криницю, то й не дивуйтесь, що Слюсар розганяє СБ, він цивільного населення не зачіпає. А те, що він у погоні за верхівкою, то є його справа. Ми вам тепер не дамо дозволу на гуляйпільство та знущання над селянами, нарешті народ може спокійно спати, як Слюсао з Адамом прикрутили їм віжки". "Ідіть до Сокаля, - звертаємось ми до зв'язкової, - і кажіть вашим бандерівським комісарам, що їх вбивства і насильства над населенням уже скінчилися на Вололимирщині, уже ніхто більше не боїться проклятого людьми СБ і ВПЖ". Із таким рішенняі і заявами ми випровадили ту зв'язкову. Пройшло усього пару днів, як вона повернулася на цей раз уже лише з грипсом, у якому жаліють за жертвами, але тому, що те все зробив Легенда, вони нічого не можуть вдіяти, бо нічого не знають, де є ті всі тіла.

Ми відповіли назад, що Легенда сам не міг усіх постріляти, що хтось був, хто йому помагав. Легенда до нас прийшов з Луччини, він головний комісар і горлоріз на Волині, хочемо від нього почути, як він вбив Куца. Куц був людиною з освітою, всіма поважною, Мітла, напевно, знає про нього - він нам замів цілу Волинь.

З таким нашим рішенням вдруге вони знов пішли до своєї верхівки до Галичини і до нас вернулась аж за два тижні, але з тим самим, що нам треба договоритись, щоб вони могли вільно проїжджати по Володимирщині. На тому все закінчилось, до переговорів не дійшло. У міжчассі ми не були пов'язані з Проводом Організації, лише з цивільним населенням, яке виявляло до нас довір'я.

Населення звинувачувало Провід мельниківської організації, що дозволив до такого гуляйпілля й спустошення та руїни. Організація мала велику силу під кожним оглядом, інтелектуальним і фізичним, бандерівців на Волині не було, а тим зайдам, які прийшли без жодного спротиву, було дозволено поволі перебрати усе у свої руки і господарити на повну волю. Бандерівські загони на чолі із Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів на свого брата, а сьогодні Шухевич звеличається як безсмертний герой ХХ-го століття. Історія записала кров'ю невинних жертв ті події, як ганьбу, як страхіття бандерівської роботи за перебирання влади у свої руки у ХХ-у ст. Тому, що мельниківці у зародкові того зла не припинили, наче через гуманність, то вони відповідають також. Цілий світ тих, хто вбиває людей, називає бандитами. А як їх називаємо ми?

Коли совєти насувались на захід, а німці утікали перед ними, то пограбували від селян і ту невелику решту, яка ще було залишалась у людей. Забрали коні, вози, все, що можна було взяти. Народ залишився зовсім скривджений, але ніхто не дивиться на ту кривду. Всі нас б'ють, всі грабують, і самі себе б'ємо, довго нам треба вчитися, і не знаю, чи навчимося, бо не державу будуємо, а партію і за неї нищим державу.

До приходу совєтів з лісів до нас Ковпак заглядав, приходив по харчі, а з ним не можна було вже воювати, бо він був таким озброєним, як регулярне військо, а партизани вишколені. Ми з Юрком хотіли віднайти могили наших друзів до приходу більшовиків, але нам не вдалося. Вони десь спочивають у Завидівськім лісі, може, ті місця зрівнені із землею, а може, поросла на них рута, і там сотки їх друзів клонять голови перед їх останками. Народна приказка каже: "Неправдою світ пройдеш, але назад не повернешся, а правда ні в огні не згорить, ні у воді не втоне". Ми знаємо, де є правда, і будемо її боронити до кінця, вже не дамо зловити себе на безкорисний гачок.

СПРОБА ЗАЛИШИТИСЬ У ЗАПІЛЛІ. Ми з Юрком увесь час думали, як то нам залишитись за фронтом і вести підпільну боротьбу із червоними. Ми надумались іти слідами Адама, іти на фронт, бо там наче усі наші сили діють разом, більшовики об'єднали всіх. Треба переконатись, то значить, треба йти у глиб поліських лісів, а там побачимо. За три дні ми досить далеко зайшли, уже стали самі багна й болота, ростуть тільки вільхи й чорниці, перебиратись цією частиною ліса можна тільки пішки. З нами було двох поліщуків, ми так помучились і зайшли так, що й вийти не знає як. На щастя, побачили, що люди збирають чорниці, і ми й них почали розпитувати, де ми є, як далеко до Володимира, до Сарн чи до Ковеля, щойно тоді ми приблизно знали, де ми є. Ми дальше в них питаємо, чи є у вас німці? Ми чули, що німці воюють, але ми їх не бачили. Чи совєти є тут? Були, але пішли в сторону Володимира. Як далеко фронт? "А Бог його знає", відповів нам поліщук. Ми вирішили вертатися назад у напрямку Володимира, але беремо напрямок більш на схід, ми в дійсності зовсім збилися з дороги і вже не знаємо, куди рушити. Раптом ми якось попали, де є більше сухих піль, ліс уже великий, і в нас уже була надія, що скоро доб'ємося до якогось села. Поліські села дуже маленькі, 20-30 хат, то вже й село. Аж, бачимо, йде чоловік, от наш поліщук гукає: "Гей, дядьку, зачекай те". Він зачекав, і ми з ним стали говорити. Він сказав, що в селі є червоні. Ми підходимо до села, знов зустрічаємо людей і їх теж питаємо, чи є у них руські. "Ой є, забирають молодих хлопців до армії. А що ви тут робите? Кажемо, хто ми, що ту ще є пару хлопців. Ми зійшлися з ними всіма разом, вони розказали, що робиться в селі, як більшовики переслідують. Більшовики цим разом застосовують цілком інші методи до партизан, дуже тяжко ховатись, бо землянки малі, треба йти про себе, тоді годі всидіти, сморід, воші, короста. Вийти із землянки не можна; військо стріляє всіх, хто у цивільному одязі, а час до часу енкаведисти танками їздять по дорогах. Що мали робити, багато молодих пішло в Червону Армію.

"Чи тут де близько є партизани?" - питаємо ми. "Були, але пішли у напрямку Сарнів". "Чи німці ще є близько?". "Уже нема, самі червоні, як день, так і ніч усюди ганяють за партизанами". "Що ви думаєте робити?". "Що ж, ще день-два, і теж підемо до армії". Тоді один дядько питає нас, хто ми? Ми йому сказали, що українські партизани, дядько похитав головою і додав: "Трудний шлях є для нас всіх".

Ми бачимо, що нам треба вертатись і то скоро, щоб долучитись до легіону і разом з ним далі відступати. На тому закінчилась наша мова з поліщуками і бажання залишитись за фронтом. Ми за чотири дні повернулися назад і ще застали легіон, який вже вибирався в Карпати. Ми тут довідались, що багато наших хлопців іде до легіону, щоб разом відступати. Десь тоді із Володимира виїхав Володимир Дишкант, і його польська партизанка забила коло Грубешова, там він і похований, родом із села Литовиж.

17 липня попрощався із своєю мамою. Вона поблагословила мене в дорогу і побажала, щоб я переможно вернувся назад. Нас біля 20 хлопців та декілька дівчат рушили услід за легіоном, і щойно під Краковом я вступив до легіону. Дивне почуття мене огорнуло, коли мені довелося вперше вбрати німецьку уніформу, тяжко поєднати українського вояка в німецькій уніформі. І раптом чую мамині слова: "Бажаю тобі переможно повернутися". Хоч боляче, що я не в українській уніформі, але уніформа душі не міняє, яких ще уніформ не носили українські патріоти, і хто знає ще, які будуть носити, поки здобудемо свою державу і будем носити свої уніформи. Я себе заспокоїв, і мундир, якого одягав кожного дня, уже був тільки мундиром. І не зогляділись, як вже перейшли Віслу, а тут довідуємося, що навколо Кракова є польська червона партизанка Маслянка, хоч була й АК.

Десь у місяці вересні нас дві сотні виїхало під Лопатів на фронт, то не далеко від Варшави. Там я і втратив свого вірного друга Юрка Гайворонського, там його й поховали, він був забитий відразу, куля поцілила його у брову. Я теж був поранений двома кулями в ногу, а осколком у плечко, і той осколок сидить там до сьогодні.

Коли я побачив раненого Юрка, то я взяв його на руки і переносив у інший окоп, мені здалося, що Юрко до мене каже втікати, але він тільки сказав "вті" - то було його останнє слово до мене. І замовк навіки. Скрізь був страшний дим з гранатометів, що нічого не було видно за кілька метрів. Коли я поклав Юрка на землю, то він уже був неживий, весь череп ззаду був вирваний. Мені серце стиснулося, я хотів кричати так, щоб було чути на цілий світ. Мій друг, і його уже нема. Юрко був моїм справжнім другом, ми разом від 1941 року ходили, разом виконували різні накази, допомогали один одному у тяжких і небезпечних хвилинах, на Володимирщині поборювали всі труднощі в скрутних умовах - все те я говорив над моїм уже неживим другом, не знаю, до нього чи сам до себе. Всі товариші відійшли, і я залишився сам. Коли дивлюся, а з мого черевика кров біжить, щойно тоді я почув, що я ранений, але поки не бачив крові на собі, не чув жодного болю. Там ми розійшлись, мій друґ пішов у могилу, а я до шпиталю. Я довго не міг погодитися, що його вже нема, що ми вже на цьому світі ніколи не побачимось, здавалось, що ось і Юрко буде тут. Жаль мені також знимки, які я мав у кишені ще з партизанки, та важні документи і листівки, які були пошкоджені кулею, і я все втратив у шпиталі у Равличі. При цій нагоді я хочу подякувати нашій медсестрі Галці, яка нас кількох забрала з того шпиталю РОА і привезла нас до легіону, то був Олійник, він правдоподібно є в Торонто, і Острий, здається, що ще пару хлопців залишилось, бо були тяжко поранені.

<<<