На змiст

МАТЕРИНСЬКІ СЛЬОЗИ

Я довго вагався, чи згадати наречену Ореста Тарасовича, чи просто її так залишити, але моя розповідь була б неповною, якби я про неї промовчав. 20 травня 1943 року на збірному пункті у Володимирі вона нас усіх запевняла, що Тарасовичеві нічого не станеться, що йому нічого не грозить, але додала: "Я за нього більш журюся, як ви всі". Вона у моїх очах є новітньою Кочубеїхою, яка смертельним поцілунком випровадила свого нареченого до Завидівського лісу на смерть, а до нас усміхнулась і сказала: "Вечором він повернеться".

Вороневич вілразу сказав: "Вона бандерівка, і я їй не вірю". Ми були безрадні. бо Тарасович їй вірив, і ми не могли його зупинити. Прийшов вечір, Тарасспича нема, ранок нема, ми чекали по обіді, а там забрали її, Кочубеїху, як закладницю. Я був одним із тих, що тримали варту коло неї. У Володимирі паніка, бо товариші Тарасовича, члени Володимирської екзекутиви ідуть наче по Тарасевичевих зв'язках, і ніхто по вертає. Так пройшло два тижні, і за тих два тижні зникли Кумицький, Вороневич, Штукавка, Репаловський, а ми все її тримаємо в закладі. Бандерівці на те зовсім і не реагують, що вона є закладницею. Більша частина нас, що ще були в живих, кажемо, щоб її розстріляли як криваву зрадницю, бідні матері, побиваючись за своїми синами, вже її прокляли, а тепер чекаємо на вирок, що скаже батько Тарасевича, я великим нетерпінням очікуємо на нього. Ось прийшов Тарасович-старший, подивився на нас всіх і бачить, що ми всі чекаємо на її смерть, на смерть Кочубеїхи, почав плакати і каже: "Нехай їй Вог пам'ятає, що вона ту кров пролила, нехай та кров впаде на неї та "а її покоління, і на ту цілу організацію. Я кажу вам - пустіть її". Ми всі подивились на батька, зглянулись на себе, і всі разом: "Пустити? Дивіться, скільки вже людей пропало, окрім Ореста!". Мудринець каже: "Хай вона своїм життям заплатить за них, помститися, і то буде все". Старенький батько знов звертається до нас; "Діти мої, я вам усім кажу: пустіть її, нехай вона живе". Ми всі опустили голови, серце закаменіло, зрадницю випустили, нехай іде, як і Юда пішов, бо його Христос помилував, а Кочубеїху помилував Тарасевич старший. Я думаю, що вона живе до цього дня десь в Америці, от хотів би я її побачити і пригадати їй її слова та крокодилячі сльози. Сьогодні нехай іде до церкви і помолиться за душу нареченого та за здоров'я його батька, який дарував їй життя, і вона до сьогодні живе в Америці.

Щоб замилити очі, бандерівці пускали неправдиві чутки, наче Тарасович є партизанським комендантом, то знов, що він пішов на Горохівщину у Загорів, то знов, що Тарасович пішов на Полісся із своїм відділом і, хто хоче його бачити, хай іде в партизанку. Тарасевич у Головній Команді аж над Стиром - і багато інших. Були й такі, що Тарасович був хворий і помер, а де тіло поділи?

Я в той час був наче прибитий, ходив мов не свій і рішив піти до Завидова, але не по зв'язках, а просто як жебрак, бо в нас тоді дуже багато жебраків ходило. Тоді у Галичині була чи повінь, чи град знищив усе, і багато людей приходило, шукало допомогу, то і я пішов по селах, як жебрак, але люди мовчали, може, не знали, і я довго проходив, але нічого не довідався, де поділи волинську інтелігенцію патріоти Бандери, Шухевича, навіть могил не залишили, старались затерти слід. Та дарма, вони живуть у серцях багатьох як світила, як смолоскипи.

<<<