На змiст

МОЇ СПОГАДИ

Народився я в місті Житомирі 29 грудня 1916 року і там прожив мої ранньодитячі роки. Я був наймолодшим із чотирьох хлопців у родині Миколи Стецюка і Анни з дому Оліщук.

Наш батько за царя Миколая був сім років у війську моряком і служив старшим боцманом. Його частина дислокувалася на Чорному морі. Коли в 1905 році вибухнула війна між царською Росією і Японією, флот 'в якому був мій батько, вирушив в Порт-Артур. Там зібралось 48 полків. Японці оточили порт, і невдовзі царська армія почала відчувати голод та інші нестатки. Від царя Миколая прийшов наказ, щоб знайти добровольців, які вивезли б з оточення Полкові прапори і тоді армія зможе здатись в полон, щоб порятувати військо від голоду.

На заклик царя зголосилось 8 осіб, між ними і мій батько. Вони позашивали 48 прапорів в одяг і пустилися маленьким човником в дуже небезпечну і важку дорогу, рятуючи гідність армії. Японська розвідка їх ледь не зловила, їх обстрілювали навіть з артилерії, але під покровом темної ночі їм пощастило добитися до Китаю і в Шанхаї зголоситися до російського консульства, яке їх Перевезло до Чорного моря і повідомило про це царя Миколая.

За цей героїчний вчинок цар запросив їх до Москви, і вони були гостями на хрестинах престолонаслідника Олексія. Всі вони були нагороджені за цей геройський вчинок по два хрести, по одній медалі, по 25 десятин землі, кожний з них дістав освіту кожний мав право вчити своїх дітей безплатно.

Мій батько був суддею в Житомирі. Мене тоді ще й на світі не було, але мама нам розповідала, яким авторитетом наш тато користувався, часто згадувала, як їм добре тоді жилось. Не раз нам батько розповідав про дім Романових, він навіть, молився на їх "сіятєльство і їх велічество". Коли вибухнула війна в 1914 році, то батько знову опинився у морській частині на Чорному морі. Він також розповідав, що революцію і Радянську владу не сприйняв тому в 1920 році з усіма нами втік на Волинь, під Польщу, і оселив ся в рідному селі нашої мами в Дорогиничах на Володимирщині.

Наша мама - селянка, глибоко віруюча, скромна, дуже добро й лагідної вдачі, щедра. Вона не виступала в нашій розмові проти батька, бо знала, що він був твердий, серйозний і рішучий, наче ні суді; де слово - закон. Ми виростали в дусі релігійному і у великії дисципліні.

Жили ми бідно в Дорогиничах, бо батько все купував землю для синів, а з Житомира втікли одним возом без нічого. Правда привезли цілий мішок грошей по 250 рублів банкнотами. Батько вірив, що ті гроші ще будуть добрі і що ми багато дечого зможемо за них купити. Отже, мусив тяжко працювати, щоб налагодити нове життя, після того, як їм добре жилося. Розповідаючи про минуле, батько показував хрести, медаль і знімки в царській Палаті. Ми вже були дорослі, як в 1934 році тато помер, залишивши мішок трухлявих грошей.

Село Дорогиничі ми завжди вважали нашим рідним селом Його ми міряли дитячими босими ногами, вростали в його грунт, з усіма традиціями, ходили до школи, мали друзів та вдихали повітря волинського чорнозему, яке формувало нас у дорослих людей та давало нам почуття гордості й приналежності до рідної хати.

Моїх двоє середніх братів одружилися й жили на господарці Найстарший брат за Польщі мав склеп, а я дещо працював на господарстві, а дещо помагав братові у склепі. В нас було 16 десятин землі.

Польська несправедливість будить національну свідомість. У нас із старшим братом, видно, були погляди дуже подібні, бо ми з ним обмінювалися думками, часто говорили про війну, політику, хоч у нас мало хто займався нею, та ще й українською. Було в нас багатенько комуністів, і було дуже легко до них пристати, але ми добре пам'ятали слова нашого покійного батька, що то грабіжники, бандити, сарана, і тому тримались їх осторонь.

Ми обидва чекали чогось чи когось, хоч не мали ясного уявлення, що ми чекаємо, а час йшов, наближалася війна. Я купив собі ровера, і майже кожного вечора влітку гуртом з хлопцями та дівчатами їздили до річки Буг купатися. З близьких околиць Холмщини теж молодь приїжджала до Буга, тут ми зустрічалися, знайомилися і ділилися думками, що поляки роблять на Холмщині та що вони роблять на Волині. На Холмщині, кажуть вони, є така організація, яка б'є українців, закриває наші православні церкви або,просто переробляє на костели, а в деяких селах церкви розвалюють і щораз то гірше ставляться до православних.

Ми також жалілися, що в нас на Волині замикають "Просвіти", "Рідну хату", переслідують православну віру та придушують українську мову, хочуть нас всіх ополячити. На Холмщині, кажуть вони, дуже зневажають нашу молодь та називають різними образливими епітетами. Ту роботу виконували осадники й колоністи. (Сiльська молодь була свідома тієї зневаги і глибоко відчувала приниження поляками. У нас на Володимирщині в 1938 році вже всі "Просвіти" були закриті, але можна було організувати "кулко млодзєжи", нам здавалося, що вся та біда йде з Холмщини, бо там уже починався терор.

З нашого хутора було видно села Холмщини, які ховались в садках. Не можна описати тієї краси, коли сади покриються цвітом, а його запах через Буг несеться на Волинь.

Хочу дещо згадати і про Холмщину, доля якої була дуже незавидна. Про те вже може й призабулося, а може, молоде покоління й не чуло. Тому хочу оповісти переказ про св. Миколая, що припадає на 6 травня, який охоронив двох діток від вовка. Я ніде не зустрічав написаного, а народ у нас про цього святого говорив скрізь.

У селі Тишковичах, недалеко Буга, було храмове свято на літнього св. Миколая. Село лежало на дорозі Грубещiв - Крилів. У ньому була гарна велика мурована церква, мешканці села були православні українці. Недалеко від села був молодий ліс, а на краю ліса був горбочок, з-під того горбка било джерело. Та джерельна пола наповняла ставок і річечкою відпливала в Буг. На храмове свято до Тишкович збиралась велика сила народу з усіх усюд. Сюди приходили старі, малі й багато молоді. Хлопці приходили, щоб подивитись на дівчат, а їх там було наче макового цвіту, а дівчата заглядали на хлопців. По Службі БОЖІЙ від церкви йшла процесія до того джерела, де стояла велика статуя св. Миколая та двох діток, які заблудили в лісі, й вовка, що нападає на них. Св. Миколай рукою загороджує дорогу вовкові і рятує малих дітей від смерті.

Старші, навіть молодь ішли, щоб напитись тієї цілющої джерельної води. А старші вірили, коли вони нап'ються води й поласкають вовка, а потім торкнуться тога місця, що їх болить, то св. Миколай та вовк вилікують людей. Мені ще й сьогодні здається, що коли б я напився з того джерела, я був би здоровий, що міг би перевернути гори.

У роках 1938-1939 над Холмщиною повисла чорна хмара цілеспрямованого руйнування поляками православних святинь. Холмщина вкрилась тяжкою жалобою, і ту тяжку жалобу своїх братів поділяли всі православні українці, які жили під Польщею. Вже розвалили 112 святинь, при цьому у деяких випадках віруючi мають покрити кошти їх руйнування, що становлять 1000 злотих. Православних священиків переслідували й карали за відправи св. Літургії або інших обрядів. За це вони мусили платити як кару від 200 до 500 злотих. Православного священика з Грубешівського повіту за те, що відслужив панахиду на цвинтарі, на якому ховали православних покійників від найдавніших часів, покарали на 400 злотих. Вірних православної церкви органи адміністративної влади в інтересах своєї католицької віри переслідували і карали. В Томашівському повіті ще в 1936 році дійшло до пацифікації українських православних церков та домів молитви. Це робилося під наглядом старост. Органи польської адміністративної влади жорстоко карали народ за оборону своєї церкви та віри.

Звертання народу до уряду, щоб оборонив священиків і віруючих від репресій (бо ж конституція 1920 року забезпечує свободу віровизнання) не увінчалась успіхом. Холмщина втратила 300 святинь із 370, частину заграбували під костели, а решту спалили) зруйнували. З кожного повіту на Холмщині прийшло розпорядження, щоб всі закриті святині та молитовні доми були розбиті, щоб вони своїм виглядом не нагадували радянської Москви. Все церковне майно не передають православним, навіть кладовища забирають незалежно від того, чи церква зруйнована чи ще стоїть.

Ксьондзи у супроводі поліції їздять по селах і пересвячують усі православні цвинтарі на католицькі.

Ми жили у часі цивілізації XX століття, однак вчинки польської влади не вказували на це. Одна з найстаріших церков на Холмшині, Грубешівського повіту у селі Павличків - про неї мені розказували отець з Космова і п. Струтинський, була зруйнована. Розповідь дуже подібна, але коли я побачив на власні очі, то онімів. Стовпи церкви були порозрізувані, сокирами порубані св. образи, іконостас погнутий, попереломувані хрести. На руїнах св. церкви, люди з плачем, зойками і гарячими молитвами вклоняють свої голови до тих Руїн. Їх душевний біль відбивається на їх до краю зболілих обличчях. Моє перше враження було таке сильне, що я не міг себе опанувати і мусив на хвилинку відійти від людей. Піді мною затремтіли ноги, я відчував глибоке переживання, почав разом з ними молитися. Я не пригадую, як я молився, бо то фактично була хвилина глибокого релігійного поклону св. Храмові, який став руїною (це був нечуваний злочин).

Ще раз хочу згадати село Тишковичі, яке пишалося гарною мурованою церквою та статуями св. Миколая, двома діточками і вовком, що стояли біля джерельної води, яка витікала з-під горбка. Після храмового свята Миколая в 1938 році поляки замкнули церкву, бо не могли завалити: церква була мурована, але пізніше вони зробили руїну в середині церкви. Іконостас, престол, хрести все було порубане, поламане, знищене. Залишилися тільки мурованi стіни. Статую св. Миколая побили, понищили. До Космова приїхали "отшельци" і разом з поліцією хотіли знищити церкву, але народ дав спротив, і церкви той раз не завалили, за те всі ікони позривали й повкидали в Буг. Коли вони приїхали вдруге, то зробили руїну з цілого села. Вони повибивали в хатах вікна, порізали подушки та повикидали надвір. Вітер пір'я, наче сніг, розвіяв - і в лiтi немов стала зима. Били скло і вкидали в борошно, а в кого була нафта, щоб світити вечером лампу, то на закінчення нею поливали продукти. Я перебував влітку в 1938-1939 роках на Холм щинi, то мені довелось багато чого бачити. Так поруйнованих сіл було багато.

В селі Телятині після такого погрому все село було без хліба, без харчів, а в хатах не було ні вікон, ні дверей. Два тижні потому приїхав польський ксьондз; зібрав усіх людей біля хреста, що стояв посеред села, сказав людям, що віднині вони вже будуть католиками, зневажив таїнство хрещення і почав наново хрестити православних. Я невдовзі подався на ровері додому (вже почалися жнива, це був 1938 рік), а дорогою думав, що той ксьондз хотів і з мене зробити католика. Дорогий читачу, прошу, коли читатимеш цi рядки, схили у пошані свою голову перед великою руїною, яку зазнала гілка української землі - Холмщина.

Польський ураган, який трощив, палив і нищив наші історичні споруди, нашу гордість і нашу ідентичність, благословила польсь ка католицька ієрархія, варшавський уряд при підтримці Ватика ну. Наш народ переживав часи диких орд, пролив море крові невинних людей. Руйнівну роботу на Волині чинили осадники, вони зневажали людей.

Допомагаючи братові, їздив на закупи продуктів до Крилова, Грубешова, при тім була різна розмова. Однак найбільше говорили про те, що нас боліло, що Варшава хотіла окатоличити і спольщити укрїнців-холмщаків. Наша молодь почала турбуватись таким станом і наступом Варшави як в Холмщині, так і Волині. Це мене спонукало цікавитись політикою. На ці теми ми вже говорили щораз частіше. Мій старший брат уже був більше поінформований у тих всіх справах, мені він звертав увагу, що політика то делікатна справа, і з нею треба бути обережним. Поляки нас б'ють, руйнують наші церкви, а коли б вибухла війна, то напевно заберуть до війська. i сподіваються, що ми будем їх боронити! В Галичині виходить укриїнський журнал "Сурма", його дістав у когось Клим Гайворонський i хтось доніс про це поліції, що він його читає, і Клима засудили на два роки ув'язнення. У нас тільки Гайворонський покараний за українську справу, а решта то все за комунізм.

Я читав в часописі про суд і вирок смерті для Данилишина й Бiласа. Хлопці й дівчата співали українських пісень, а їх у Львові повісили. Замикаючи "Просвіти" і "Рідні хати", поляки думали, що зупинять процес розвитку національної свідомості, національного розвитку. Навіть за читання журналу "Сурма'', який легально виходив у Галичині, на Волині діставали два роки в'язниці.

В моєму серці ненависть горіла наче вулькан за знущання над народом священиками, руйнування спадщини, історичних цінностей, святинь і т. д. Наш сусід, вже старший чоловік, але дуже розсудливий, на моє запитання "Що ви, дядьку, думаєте, буде далі?" відповів: "Ой хлопче-хлопче, буде ще гірше, це тільки початок". Яку правду він казав!

<<<