На змiст

ОРГАНІЗАЦІЯ КОЛГОСПІВ НА ВОЛОДИМИРЩИНІ

Перш за все було створено актив, який мав вести всю громадську роботу в селі: в першу чергу засновувати колгосп, вишукувати ; ворогів народу, куркулів та різних запроданців. До цього залучають наших комуністів, щоб вони це все робили. Деякі з них на те не годяться. Їх викинули з посад, а то й позбавляли волі.

Машина комуністичної пропаганди працює на повну силу: "Ми маємо під самим носом великого ворога, і він не сьогодні, то завтра схоче напасти на нас, тому ми мусимо бити його на його власній території",-така пропаганда була проти німців.

У березні 1940 року всіх жителів з сіл з-під Бугу виселили на ті німецькі та чеські колонії, що їх мешканці поїхали перед Різдвом 1939 року до Німеччини. Тепер над Бугом ні живої душі. Прикордонники зміцнили свої застави.

У квітні прикордонники викликали з кожної сільради по 12 плугів з кіньми та боронами. Наказали селянам орати понад річкою 12 скиб в один бік і 12 в другий - це й була прикордонна смуга. Її скородили рівнесенько, щоб було видно сліди втікачів. Але втікачі не дурні. Вони ту смугу йдуть задом і виходить, що вони не з совєтів, а до совєтів приходять. На ранок зчиняється великий рух, бо до нас, здається, і пройшов німецький шпигун, і його треба ловити. Аж привезли якогось спеціаліста, який їм показав, що втікач ішов до Бугу задом. Совєтська власть дуже боялася шпигунів.

Населенню, яке жило близько до річки, видали паспорти із поміткою "Погранична полоса номер З". Крім того, ті люди мусили ходити на "мітинги", на яких пропагандисти виступали не тільки , проти німців, але проти буржуазії цілого світу. Говорили, між іншим, що вони будують другий Рим, а третьому не бути. Політрук завжди кінчав свою промову одним: "Чи хтось має вопроси?".

Спочатку люди ставили питання, але після них їх викликали окремо до 49-ї дільниці і питали, чому він ставив ті питання. Помалу народ перестав запитувати - замовк. Я знав, дві особи (одна з Кречева, а інша з Лазниці), яких совєти за оті питання подiли так, що й ніхто не знає куди. На мітингах лиш час від часу треба було плескати руками і схвалювати заклик: "Хай живе товариш такий-то". Ми мусили берегти кордон, давати якнайбільші позики для держави на "істребітелі" (літаки), бо наш сусід загрожуэ нам усім.

Згадую випадок у нашому селі Дорогиничах. Совєти мали великий страх перед німецькою розвідкою і в усьому її вбачали. Пишу про цей випадок, бо він відзеркалює той стан. У нашому лісі стояв робітничий військовий батальйон. Раптом алярм (тривога) у лici э шпигун, хтось бачив його поміж наметами, в яких військо було розташоване. Все військо розсипалося по лісі, по дозріваючих збiжжях, з крісами напоготові, шукають шпигуна, який зник з з очей.. У той час німий, уже старший чоловік, пас корови поміж збiжжяхм, побачив, що на нього йде військо, з переляку покинув корови, сам прибіг додому й заховався в клуні. Військо оточило хату, заарештувало всіх і витягло з клуні переляканого німого. Все село зібрали, щоб при ньому зробити розправу з "шпигуном". Коли люди побачили, кого вони роблять шпигуном, то почали заперечу вати і довго довелося всім селянам обороняти невинного глухонімого чоловіка, доки його звільнили. Сьогодні мені та подія є смiшна, але тоді - віяло морозами Сибіру.

Кордон все більше й більше закривають: потроїли охорону, натягують дроти, а то й мінують поля. До Бугу підходити забороне но. Бували перестрілки з німцями, і була чутка, наче німці пробували перейти на цей бік, але справді того ніхто не знає. Прийшов новий наказ до сільрад: усі мешканці у відстані 7 км від Бугу мусять знищити голубів. А коли хтось не знищить, то прикордонники хочуть знати, чому даний господар їх тримає і не хоче знищити. Голуби були знищені. Слідуючий прийшов наказ, що кожну незнайому людину, яка з'явиться у селі, треба негайно зголошувати в сільраді, а ті - до війська. Було багато політруків і партійних комісарів, які за всім доглядали та тримали дисципліну. Правда, по селах вони мали своїх комуністів - активістів, які добре допомагали їм.

Можливо, що та ретельна перевірка була викликана необхіднiстью укріплення кордону. Совєти хотіли його тримати у великому секреті. Одначе не тільки німці, але навіть мирне населення знало, що совєти будують укріплення.

Щораз то нові накази приходять. Цим разом прийшов такий наказ: "Усі села в смузі 40 кілометрів вислати по одній особі з хати з лопатою на означений пункт. Копати протитанкові рови п'яти метрів шириною і три метри глибиною". Як око сягає, так не видно було кінця тому людському ланцюгові. То були переважно молоді хлопці й дівчата. Вертались вечорами малими групами, по 10-15 осіб, і всі співали різних пісень. Той спів перелітав на другий бік Бугу. Мешканці Холмщини підх-одили до Бугу й гукали: "Скажіть моїй сестрі чи братові, хай завтра прийде в обід, а я приїду і хочу з ними поговорити". Але прикордонники говорити забороняли.

Ще один клопіт, з яким зустрілися ті тисячі людей, які були на чистому полі без жодного санітарного обладнання. За короткий час довкола того рова був жахливий запах, уже не згадуючи, як те все сприймали молоді дівчата й жінки. Робота добігає до кінця, і всі тішаться, що порозходяться по хатах. Не так сталося, як бажалося. По закінченні копання протитанкового рову настали дні нових робіт: одна - проведення вузькоколійки, а друга - робити стіни у рові, щоб земля не осипалась. Народ все те робить задарма, ще й на власних харчах.

Знов народу повно, але вже з возами й кіньми. Розкопують горбочки, розвозять землю. Насипають дорогу, та роблять станції в околиці Михалля і Поромова. Вже по три рази денно тією залізницею привозять каміння, стовпи й дошки й залізо. Все це треба було розвантажувати по станціях. Частина людей їздила за Устилуг і привозила сосонки такі, як ключина на стодолу, і з них робили стіни у протитанкових ровах. Інші розбирали хати, з яких вивезли людей раніше, і весь матеріал перевозили за протитанковий рів і скидали на купи.

У нас над Бугом багато росло лози, і люди з неї плели ліси, з яких робили стіни в стодолах, хлівах. Отже прийшов наказ, щоб тими старими лісами обгороджували поле розміром 300х400 метрів. В тій загорожі почали копати ями десять метрів на п'ятнадцять і п'ять метрів глибиною, які називали "об'єктами". Стало усім зрозуміло, що совєти роблять укріплення над Бугом проти німців. Коли усі ями були викопані, їх пообкладали залізом, дошками, а потім позаливали бетоном. Вздовж над Бугом виросло нове "місто" із "об'єктів" - бункерів, над якими провели електрику і освітлювали усе - ставало наче вдень, бо ж бункери один від одного були недалеко.

У гарні погідні дні німецькі Літаки перелітали Буг зовсім над тими об'єктами і напевно, фотографували, але ніхто по них не стріляв. Інколи вони летіли кудись углиб Союзу, бо лише через яких дві години верталися назад. Було зрозуміло, що німці роблять великі маневри, було чути гарматні вибухи і кулеметні черги.

Тим часом совєти поспішали заливати бетоном і викінчували свої "точки" - бункери.

Земля у нас на Волині дуже м'яка, і важкі траки з бетоном так її розмісили, що почали ламатися машини. Політруки сварили шоферів, а ті пили самогонку й далі ладили, а бетон тим часом застигає.

В 1940 році вже починалися конфлікти на кордоні. Німці стріляли у совєтських прикордонників, забитих ховали у Михаллі на цвинтарі. Ще раз зібрали людей до Бугу. Цим разом копали окопи між бункерами. Поки закінчили, то й війна почалася, і ніхто ними не ходив. Німці прорвали лінію в Устилузі, а через тиждень прийшла артилерія і артилерія і порозбивала їх.

Коли народ працював біля бункерів, то сільради призначили До кожної хати нічліжанів. До нас було приділено десять осіб. Усі Ми спали на підлозі на соломі, як оселедці. Кожна людина ввечері хотіла собі щось зварити, бо на сухім хлібі й салі з цибулею наші люди не привикли, їм дай борщу, супу чи каші.

В той час я був молодим хлопцем. При тих роботах познайомився з Маньою Голод. Вона також була з кулацької родини. Завжди ди була сумною, бо тяжка робота виснажувала молоду вродливу дівчину. Вона виглядала, як осіння квітка, однак для мене вона була, як троянда. Мої очі світилися, коли я дивився на неї, як на зірочку. Я їздив до неї в Фалемичі, де жила її родина. Хоч на початку 1943 року ми з Маньою мали різні погляди, але про це буде пізніше. Перед моїм відходом у 1944 році я її ще раз відвідав. Була вона ще не одружена і сумна, як осінь. Вона дуже побивалась за своїми братами - про них мова буде пізніше, що з ними сталося.. Прощаючись у 1944 році, я співчував їй і поділяв все її горе, як своїй рідній сестрі.

Як вже згадував, що всі жителі Надбужжя були вивезені на Колишні чеські і німецькі колонії, які тягнулись недалеко за Горохів. Мешканці колоній ще у грудні 1939 року виїхали до Німеччини і залишли усі свої маєтки. Коли виселяли наших людей, то вони могли взяти з собою тільки те, що влізе на воза. Залишали рідне село, рідний Буг, в якому купались, ловили рибу і тішилися красою. Різали лозу, робили ліси на будову хлівів, стодол. Я мав родину в Амбукові над Бугом, і коли їх виселяли, я їм допомагав виїжджати під Берестечко і був свідком того. За дві години вони мусили виїхати з села, залишити свій рідний куточок, рідну землю, на якій виростали батьки, діди і прадіди. Особливо тяжко відірватися від своєї земельки. На це ніхто не звертав уваги, лиш одне було чути "Швидше-швидше". Коли виїхала колона за село, люди, не передчуваючи нічого, запевняли уже порожні господарки, що вони до них ще повернуться, що повернуться у рідне село, а тепер прощавай!

Не довелось їм повернути у свої села, у свої хати, бо людям не Було куди вертатись - ті всі села то була одна руїна. Однак люди Осінню посіяли жито та пшеницю на зиму, і все це треба зібрати. Мене призначили бригадиром на два села - Михалля й Млиниська. Я складав списки, хто і скільки днів жав. Ті села були бідні, поля вузенькі, межі високі. Туди позвозили усі жниварки та молотарки з польсьих фільварків та й ті, що холмщани привезли були з собою, коли їхали на схід. Машинами було добре робити. Однак була велика проблема з межами - межі ламали жниварки, і залишалася тільки купа заліза. Довелось решту збіжжя збирати косами й серпами, аби тільки зібрати, збирали жито і пшениию разом.

Старші люди жахались такими жнивами: машини їздили по збіжжі, і його дуже багато марнувалося. А вже коли почали молотити, то знову все разом, бо так разом звезли снопи. Тепер стали перед новою проблемою: куди готове зерно зсипати? Прийшов наказ зсипати на землю, тобто поробити такі довгі копці, настелити на спід соломи, насипати збіжжя, а тоді накрити соломою зверху. Господарі не могли дивитися на таке марнотратство і тільки із страхом казали: "Повмираємо з голоду, як так будемо марнувати святий хліб".

Всю ту роботу виконувала переважно молодь, хлопці й дівчата. Вони знали, що нічого не змінять, тому робили як могли, при тому жартували, сміялися. Дівчата стояли на буртах збіжжя, а хлопці їм подавали збіжжя у мішечках. Викликало сміх у хлопців, що дівчата грузли у збіжжі, а вони їх ще й пхали, щоб вгрузли глибше. Нашим старшим людям ставало до плачу з такої роботи. Змолотили, понасипали довгі бурти, понакривали соломою і закінчили роботу.

Бригадири здали звіт з тієї роботи до сільради та в район: скільки копців із збіжжям та по скільки днів люди робили і присили, щоб людям заплатили за їх роботу. Я пригадую, що було понад 1000 людиноднів роботи, і ми обробили два села - Михалля та Млиниська і я все те подав до рахунку. Пізніше отримав відповідь з району, що ми забагато часу втратили на жнива, але район нам заплатить по одному рублеві за день.

У нас, як звичайно, після жнив починають затяжні дощі. Пройшло декілька тижнів, і ті всі копці зазеленіли, збіжжя проросло через солому. Народ знає, але мовчить, бо ще скаже, то все є проти держави, а проти держави виступають тільки "вороги народу".

Дивуюся я, яку користь мала держава? В той час рубель не мав ніякої вартості. Люди зробили роботу задарма, бо навіть не заробили на ті харчі, що за день зїли. Всі жниварки побили і позалишали на полях, бо то панське, так воно у полі ржавіло й гнило.

За декілька днів перед Різдвом приїхали з району, щоб забрати те збіжжя і перевезти в магазини до Володимира, але то уже було запізно, бо весь той хліб, те збіжжя зрослося в одну велику купу і стало наче камінь, бо вже був мороз. Під збіжжям було безліч дір від мишей і щурів. В багатьох місцях вода підійшла під ті копці, і так воно там зросле змарнувалося. Голова з району придивився і сказав: "Ну, що зробити? Вже пізно, та в нас є багато хліба". Люди потихеньку говорили, що партійці не чули, які то були жнива: посіяли, зібрали, змолотили, машинерію побили, люди наробились, по рублеві за день заробили, все зерно зогнило - так виглядає колективна господарка. Подібно до жнив зібрали й сіно. Частина погнила, частину вода забрала восени, коли вийшла з берегів, а решту весняна вода понесла. Знаю добре, що за зібрання сіна не платили нікому навіть ламаного сотика, а весняна вода Буга понесла копиці сіна до Балтійського моря.

Хочу окремо сказати про річку Буг. Я вважаю, що то моя річка, над нею я ріс, у ній купався і став молодим дорослим хлопцем. Буг познайомив мене з хлопцями й дівчатами з Холмщини. Влвтку вся молодь іде до Бугу, одні купаються, інші ловлять рибу, А ще інші під верболозами розповідають за своє добре минуле та діляться сучасними думками. Над Бугом молодь пізнавала себе, любуючись красою, вдихала запашне повітря, яке зароджувало любов до свого народу і до землі. Сам Буг - річка не дуже велика, хоч має коло тридцять метрів ширини, але влітку багато місць, де можна перейти вбрід, а на закрутах чи як їх ще звали, колінах є 4-5 метрів глибини - це літом, весною і восени - має добрих 10 і більше метрів глибини. Коли весною розіллється, то заливає місцями до чотирьох кілометрів лугів в ширину. Буг є річка небезпечна, багато людей кожного року топиться в ній. Було в Бузі багато різної риби. Люди перед Різдвом йшли на лід і ловили, щоб була свіженька риба на Святий Вечір.

Прийшла весна 1941 року. Береги річки заповнили війська. Політруки скликають кожного дня збори, на яких запевняють, що ворога битимуть на його території; вчать, як треба видавати ворогів народу, як викривати шпигунів. Хоч та пропаганда усім надокучила, але на зібрання треба було йти, бо актив дивиться за всіма і вишкує ворогів. Роблять чистку по всіх селах над Бугом і кожного дня везуть куркулів до Володимира на суд. Там їх засуджують на 5-10 років і десь вивозять. Згодом почали цілі родини вивозити на Сибір. Як тільки актив покаже на кого-небудь пальцем, так та родина чи особа відразу зникала без відома. Особливо шукали зброю. Тут знову актив відігравав велику роль, бо як показав на когось, то вважай, що посадили. Ще раз зігнали людей і закінчили той протитанковий рів, бо він мав багато переїздів, якими перевозили матеріал, коли розбирали села над Бугом. Коли закінчили возити, подокопували там, де ще треба було, і вже не було доступу до річки, всі переїзди були ліквідовані.

Багато прикростей було з того, що за кожною річчю треба стояв черзі. І коли активісти заставляли, щоб люди, вертаючись додому співали як колись, то вже нікому спів не був у голові, бо якщо за п'ять кілометрів щось привезуть до крамниці і по роботі треба було бігти тих п'ять кілометрів, щоб скоріше стати в чергу то було вже не до співів. Народ цілковито мусив бути слухняний владі.

Мої два товариша і я вирішили податися на Холмщину, але я щось захворів, і ми відкладали втечу з дня на день. Нас стримувани наші батьки - ми всі три були з кулацьких родин, отже, коли нас не стане, наші родини вивезуть в Сибір. Ми ж будемо ходити понад Бугом, дивитися на порожні хати, а наші рідні не матимуть шматочка хліба у далекій тайзі. Я вже приготував собі гранати й два пістолі, але обміркувавши добре, вирішили не робити біди нашим родинам. І сьогодні я можу сказати, що ми дуже добре зробили, що не втікли за Буг.

Усім було видно, що ось-ось буде війна. Щодня совєтські війська прибувають, вже їх повно в лісі над кордоном. Німці мають маневри і коли стріляють, то до нас добре чути. Вже совєтські прикордонники ходять понад Бугом скрито, бо німці, як тільки візьмуть на приціл, так і кінець. Німецькі літаки перелітають кордон і низенько летять над бункерами і ровами, напевно все фотографують, а совєтські політруки сварять і проклинають їх: "Дивись німецькі фриці зовсім спускаються над землею і нічого не бояться, а нам нема наказу по них стріляти". Преса також мовчала за те, що літаки німецькі перелітають кордон, що німці вбивають прикордонників - все те трималося в секреті. Навіть пропагандисти одні одних обдурювали, але то не диво, бо всякої брехні тоді скрізь було багато.

<<<