На змiст

НЕДІЛЯ 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ

Того самого дня, коли вибухнули війна, все село слідкувало за тим, що де робиться. Я теж пішов на дорогу, але вже аж по обіді, щоб подивитися, що робиться і почути, які є новини. Коли бачу, йде Степан Янюк. Його посадили до в'язниці за те, що був куркулем. Я підійшов до нього із здивуванням запитав: "Де ви тут взялися?". А він мені відповів: "Упав з неба". 1 почав розповідати, як сам Бог спас його від смерті. Люди обступили його, а він оповідав скрізь сльози: "Може, пройшло півгодини від часу, як ми почули гарматні постріли й снаряди почали рватися, як раптом до в'язниці почали з'їжджатися енкаведисти і почали розстрілювати всіх за порядком. Нас було приблизно 500 чоловік, але не знаю, чи залишилось живими двадцять. То були невинні люди, як і я. Вони нас назвали куркулями і за те вбивали, а ми так тяжко працювали, щоб щось мати, навіть і їх годували. Мені вдалося врятуватися тим, що я був за дверима і двох забитих було на мені. Спочатку я лежав непритомний десь до години одинадцятої і не знав, що робиться. Коли вже зовсім стало тихо, я переліз через тих побитих людей і так добрався на двір. Під тюрмою було також багато побитих, може, яких коло ста осіб. Я ще не бачив такого страхіття у своєму житті, як у володимирській тюрмі. Сам Бог мене врятував і оце живим я вертаюсь додому.

Коли я вийшов з тюрми, то я був цілий у крові, вже німці були коло в'язниці, бачили гори трупів, щось говорили між собою; тих, що залишились живими, не зачіпали, і вони могли йти додому.

Так-то енкаведісти розправлялися із господарями кулаками. Правда, днів два перед війною, совєти вивезли 600 осіб, але ніхто Не знав, де вони їх поділи. Перед початком того людського звірства хтось кричав: "Стрілять усех поголовно". І почалася стрілянина з автоматів. Було, як На фронті, тільки коло одинадцятої години затихло. Хто лишився живим, той вилазив з-під трупів весь в крові і чим скоріше втікав додому. Боже мій. Боже, такого страхіття ніколи не забуду. Скільки тих чесних, працьовитих господарів так загинуло.

Два дні дні ховали ті всі жертви. Декого брали у своє село, щоб Там поховати, а тих, що були здалека і ніхто їх не пізнавав, ховала гроиада у Володимирі, на цвинтарі у братській могилі.

У Володимирській в'язниці переважаюча більшість в'язнів Була куркулі, політичних в'язнів відносно було мало. З нашого села дві родини кулаків чи куркулів вивезли в Сибір, а цього Степана, що залишився живим, ув'язнили. Всіх, хто не міг виконати ними визначеного податку, їх відразу судили, як ненадійний елемент. Куркулями вони називали отих, тяжко працюючих чесних господарів, які насправді утримували державу, даючи їй хліб, молоко, мед і т. д. і т. д. Коли совєти знищили куркулів, то вони знищили всі продукти, всі запаси, що хлібороб у поті чола їх збирав і віддавав державі, бо ледар і злодії не мали що давати, тому не було їх за що карати, а чесні хлібороби гинули на засланні або у в'язниці. Нещасна доля нашого народу.

У літній час, коли стодола наповняється свіжим запашним Сіном, мій брат і я пішли до неї спати. Ще й сьогодні чую його запах. Тієї неділі ми також спали на сіні, і раптом мій брат каже до мене: "Ти чуєш, мабуть, буде буря, бо гримить?". Я почав прислухатись і кажу: "Це не буря, грім зовсім інакше гуде - це війна". Ми вийшли із стодоли, а наш брат вже ходить по дорозі і сам до себе говорить: Ой, це війна, знов війна!". Ми підійшли до нього й питаємо: "Що є?" "Мабуть війна", - каже він.

Надворі ще темно, час перед світанком, але небо чисте, зоряне, як розвидниться, то буде видно, - так ми вирішили.

Зі сторони Устилугу весь час гримить, а за якийсь час було чути постріли совєтської артилерії з-під Володимира за Буг. Це підтвердило наш здогад - "це таки війна", і ми виходимо на дорогу, а з нашої 49-ої дільниці вже деякі совєти втікають у бік Володимира. Військо, що стояло в нашому лісі, також іде в напрямку Володимира, все залишило, тільки зброю забрали з собою. Аж тут летить німецький літак дуже низько з великим спущеним ланцюгом, а на кінці гак і ним зачепляє за телефонні дроти, їх рве, а то й стовпи ламає.

В 49-ій дільниці почалася паніка, всі втікають, залишають що Мають. Ми стоїмо і на все те дивимцся, бо ж вчора вечером говорили, що ми будемо бити ворога на його території, а сьогодні вже Нема часу ні взутися, ні вдягнутися.

Раптом, бачимо, летить 15 совєтських літаків в бік Бугу. "Ого, це вже летять на Берлін", - каже мій брат, глянувши на мене. Ще далеко було до Бугу, як наче з-під землі взявся один німецький винищувач і летить вгору поміж совєтських літаків. Побачивши німецького винищувача, совєтські літаки викидають усі бомби, не долітаючи до Бугу, на чисте поле й вертаються назад. Поки вони повернули, то два літаки вже загорілися і падають на землю. Решта літаків летить на схід, але німецький спускає на них вогняні язики, і тільки той язик доторкається літака, так він і йде на землю. За короткий час всі 15 літаків були знищені одним винищувачем, який закінчив свою роботу й повернувся за Буг. Отак під границею в перших наступах показалася нам війна. Паніка поміж партійцями. Багато їх втікає, тільки дехто залишається. Німці прорвали лінію в Устилузі, і головна дорога Володимир - Луцьк вільна. Гарний сонячний день, народ виходить на дорогу, щоб подивится на нового "визволителя". Правда, німецьке військо виглядало чисте, гарно, акуратно вдягнене, рукави позакочувані, з боку пляшка рому і йдуть немов у гості до совєтів, хоч військо було дуже рухливе, мало залізну дисципліну. Вже того самого дня Володимир упав, а там було найбільше війська, і під вечір вже не було чути бою. Видно, вони пішли далеко вглиб, а в нас стала цілковита тиша.

Так пройшов один тиждень, а тоді почалося пекло. Доти, які вже були готові, і до них були приділені військові частини, мали багато зброї, всякого військового припасу залишилося позаду, бо німці пішли на схід. Військо почало виходити й вести пропаганду, що німцям вдалося прорвати лінію в кількох місцях, але Червона Армія відкидає їх назад. Така ситуація тривала один тиждень, а тоді німецька артилерія оточила ті доти і почала по них бити.

Укріплення, які не були закінчені знищила німецька тяжка артилерія. Той бій тривав з ранку до години четвертої по обіді. Решту дотів, які були недоступні, зірвали амоналом. Під вечір багато забрали червоноармійців у полон, а забитих лишили у бункерах і всю зброю, тільки позабивали чи позамуровували усі отвори, щоб ніхто не міг зайти чи залізти в середину. Німці час до часу перевіряли ті бункери, а крім того прикордонники з другої сторони Бугу слідкували, а то й перевіряли, чи ніхто їх не відкривав. Зразу, як тільки перейшли фронт, ніхто ними не цікавився, люди були зайняті господарськими справами. Вже майже в кожному селі у нас були колгоспи - і селяни розбирали своє майно з тих колгоспів, в тому числі худобу. Бідні й багаті забирали та носили до дому, бо то було перед жнивами, й все було потрібне. Народ поспішав, щоб зібрати хліб з поля, бо йшла війна, і хто знав, як то воно буде. Хліб - це була наша основа життя, з того ми й жили.

Жнива закінчились ніби щасливо, але зразу по жнивах німці наклали величезні заготівельні контингенти, і селяни мусили майже весь хліб - все збіжжя обозами багато разів везти до Володимира. Примушували здавати не лише збіжжя, але й м'ясо, а то й просто везли свині та гнали корови. Скільки давали, то для німців було мало, так само, як за совєтів. Тільки совєти забрали до колгоспів.

Лише кольори поневолювача міняються і, може, тактика, але політика та сама. Мало того, що грабують нас, але ще й фізично нищать-вбивають. Наших людей вразило те, що у Володимирі є близько 27,000 полонених. Це були майже всі українці, які тепер вмирають з голоду. На Холмщині теж був дуже великий табір полонених - його звали табором смерті. Деякі відчайдушні втікали, і і вони ходили по поліських лісах як партизани. Це були молоді гарні хлопці, які ще не могли вертатися на східні українські землі, бо там ще був фронт, а тут блукали голодні й холодні. Народ побачив, що німці з нами зовсім не рахуються, нас мають за ніщо. Люди хотіли допомогти полоненим, але німці не дозволили, а до полонених ставилися як не до людей. Коли напіввмираючий полонений кидався до воза, на якому селянин віз контингент картоплі німакам, то німак його тут відразу на очах людей вбивав. І всі ми разом були безрадні, не було у нас людей на такому рівні, щоб звернутись до Червоного Хреста, чи ще до якихось міжнародних інституцій, бо ж вснує якесь право, а для німців не було жодного.

Одного разу мені довелося везти контингент з соломи до Володимира. Тоді в місті було близько 10000 полонених українців з центральних українських земель, і багато з них були командири. Вони мене обступили і просили, щоб люди їх рятували, а ні, то вони усі помруть з голоду, кого німці не застрілять, а стріляють кожного дня. Це було десь у половині жовтня 1941 року. Я їм віддав свій полудень. Один з командирів запитав мене: "Що є з тією Україною, що була проголошена у Львові?". Я подивився на нього та й кажу: "Ніхто й словом про Україну не говорить, ні за проголошення, тільки обкладають людей великими контингентами та й усе". До нас підступило ще двох командирів і кажуть: "То, напевно, була німецька провокація, щоб загнати нас всіх в полон та голодом і холодом вимордувати всіх". Тоді я їх запитав, чи вони знали про проголошення? Так, весь командний склад знав, тільки одні були такі, що казали- "Це німецький обман", але більшість вірила, що там щось мусить бути, там щось робиться. Ми теж повірили, що у Львові твориться щось велике, і ми добровільно пішли у полон, Вірячи, що будемо разом з тими, що у Львів, творити Українську Державу. Тепер ми проклинаємо те проголошення, яке затягнуло Нас в цю неволю, і ми тут вмираємо з голоду й холоду, як мухи восени. Скажіть людям доброї волі, щоб допомогли нам хоч харчами - бо нам могила всім".

Я повернувся додому ні живий ні мертвий і розказав всім братам і мамі.

Моя мама була добра, жаліслива, вона гірко заплакала й Каже: "Десь там вдома не одна мати й батько чекають на сина, не одна жінка чекає на свого чоловіка, а діти на батька, а вони тут з голоду вмирають без кусочка хліба. От яка химерна доля нашого народу. Всі вороги однакові - поляки, москалі, а тепер ні ці прийшли до нас, усе грабують та ще й хочуть вимордувати всіх".

Одного дня селянин із нашого села завіз повного воза картоплі у табір. Полонені накинулись на ту картоплю і почали її сирою їсти. Німці, побачивши те, почали стріляти і вбили понад десять осіб на його очах за ту нещасну картоплину. Коли він подивився на тих людей, як вони виглядають, то його огорнув жах: то не були люди, а кістяки, обтягнені шкірою, а деякі мали наче дикий погляд, вони були напівпритомні. Про це з болем розповідав безрадний односельчанин.

І ми тяжко пожурилися цілою родиною; за що ті бідні полонені в таких умовах гинуть? То ж був переважно цвіт наших СТЕПІВ, то був український цвіт, який хотів будувати самостійне життя свойому народові, хотів будувати Україну.

Те страхіття, яке я бачив у таборі смерті у Володимирі, мені залишиться немов ніж у грудях на ціле моє життя.

<<<