На змiст

МОЄ ПЕРШЕ ДОРУЧЕННЯ В ОУН

Моє перше доручення було дуже небезпечне й ризиковане: зібрати якнайбільше зброї і амуніції з бункерів, якої совєти не встигли ні використати, ні ліквідувати.

Я мав знайти собі довірених помічників і тільки з ними одними весь час таємно працювати. Ми повинні були назбирати її стільки, скільки буде можливо. Ми мусили лізти в бункери. Найперше нам було дуже прикро туди лізти, бо в них було по п'ять-десять забитих совєтських воїнів, а в деяких навіть більше. Тіла тих воїнів вже почали розкладатись. Повітря було таке тяжке, що лампа від нього гасла - це вже був кінець 1941 року. Батарейок не було. Мені пощастило дістати карбітову лампу із Холмщини, то вона горіла, але, як гасла, то із неї був сморід великий.

Потрібно було не тільки забрати зброю і амуніцію, але й десь добре заховати, щоб вона була при потребі годяща до вжитку. Мій брат мені каже: "Мусимо бути дуже обережні і це тримати у таємниці, але ми доручення виконаємо".

Мій один товариш жив зовсім близько коло бункерів, і я звернувся до нього у цій справі. Він погодився допомогти, але сказав, що сам у бункер не полізе. Другого дня вечором приїхали до нього, і він нас повів до бункера.

Відбили першого бункера, і як сморід трошки вийшов з нього, ми почали виносити кріси, кулемети та звичайну амуніцію, багато стрічок до кулеметів, кольтів. Вся та амуніція у зелених скриньках, ми її навантажували на сани і везли до села. Один з нас ішов спереду, один ззаду як охорона, а я поганяв коні, але їду дуже поволі і тримаю "десятку" в руках, а фінка лежить на колінах, бо ніколи не знаєш, кого можна зустріти по дорозі. Слава Богу, щасливо доїхали до однієї стодоли, яка стояла пусткою. Все те приховали, гарненько накрили соломою і їдемо додому, ніби нічого і не було, тільки коні похроплюють, і сніг скрипить під санками.

Була досить уже пізня година, коли я добрався додому, трохи зів і вже готовий іти спати. Видно мама ще не спала, а може, її материнське серце відчувало якусь небезпеку і вона чекала на мене, і раптом мене запитала: "Де ти був?". Я жартом відповів: "Мамо, ви зовсім постарієте, як будете все знати", сказав добраніч і пішов спати.

Хоч я був втомлений, але засчути відразу не міг, може, тому що був в напрузі, а може, тому, що вже була нова турбота. Я бачив, як там багато є зброї, але в що її поскладати. Треба було б поробити скрині, але нема матеріалу. Раптом прийшла мені думка. Запрягаю коні й їду до бункерів, наладновую повні сані дощок і везу додому.

Дома брат мене питає, що я думаю робити з цими старими, поломаними та ще й у цементі дошками? Я йому кажу, що вони пригодяться як на дворі похолодніє.

Я приступаю до роботи і майструю різного розміру скрині, а мій Друг іде у ліс і копає яму, куди зможем заховати те, що маємо. Мій брат, можливо здогадувався, бо більш нічого не питав, тільки збирав обрізки з дощок. Я був радий, бо не знав, як йому сказати про те. Коли прийшов вечір, ми всю зброю поскладали у ті скрині, завезли в ліс, поскладали у ту велику яму, засипали землею, листям, а тоді насипали снігу узїздили санками, і нам здавалося, що робота була зроблена добре.

Так ми довго їздили до бункерів і все забирали зброю і амуніцію. Нам прийшло на думку, щоб все це величезне майно магазинувати на тих цвинтарях із сіл, яких людей повивозили, а цвинтарі залишились наче свідки минулого для історії. Там було дуже добре місце, бо ми навіть ставили хрести, наче там був небіжчик, а нам було легше запам'ятати, де що маємо. Коли ми вже навозич зброї, то ще вирішили взяти гарматку, а як взяли, то стали перед проблемою, де ми її заховаємо? Аж раптом комусь прийшло на думку, що зброя у воді не ржавіє, то давайте проб'єм лід і спустимо її у воду. Так ми й зробили, пробили лід і спустили в озеро, там шукати напевно ніхто не буде. Зброю і амуніцію дальше магазинуєм по багатьох околишніх цвинтарях, а відколи маєм гармату, то і снаряди почали ховати. Потім ми почали закопувати навіть там, де закопують здохлу худобу. То була робота небезпечна, але ми її так довго робили, поки нам не трапилась пригода, що одного разу по нас почали стріляти, а ми почали відстрілюватись. На другий день ми довідались, що то була поліція з Крилова і з нею було двоє німців, вони по нас відкрили вогонь, а ми втікали у ліс і відкрили з кулемета вогонь по них. "

Після того випадку ми ще тільки один раз поїхали, і то було все - кінець.

Коли в нас організувався партизанський відділ, то я ще сьогодні пам'ятаю, скільки я віддав їм зброї: 42 кулемети - "Максими" й 20 запасних люф, 11 кольтів, 15 "Дехтярів", 12 "десяток", 6 фінок, 106 крісів, 20 пістолів, 118 ручних гранат, 500 тисяч амуніції у цинкових скриньках, 200 стрічок з набоями, 1 гармату, 400 снарядів і велику скриньку бандажів.

Нас чотирьох три місяці працювали, возили, носили магазинували, хоч ми почали у грудні то я його не числю, але січень, лютий і березень 1942 року ми тяжко працювали над тим магазинуванням. Я здав звіт обласному провідникові, що своє завдання я виконав, все закінчилось успішно без жертв і тільки нас чотири особи про те знає.

Я ще трохи замагазинував в одному рові у воді, але то я вже сам робив для себе. Вся амуніція була у цинкових скриньках, за неї я навіть не здавав звіту.

По якомусь часі покликав мене Тарасевич до Володимира, подякував мені від себе і від Організації. "Я вислав твій звіт до Проводу, - каже Тарасевич, - і Провід тобі дуже вдячний за такий великий склад зброї. Я утаємничив, окрім А. Куницького, який знає ту місцевість і він усе позаписував і тримав у себе, Тарасовича й Вороневича. Коли, я закінчив із магазинуванням зброї, то я вже легше зітхнув, слава Богу, що кінець.

Я пригадую, що на початку було дуже неприємно лізти у ті Бункери, але потім звикли. Найтяжче було з гарматкою, як її витягнути із бункера, але ми собі додавали охоти і казали, що це козацька гармата, та що нею будемо Київ добувати, і витягли. Пізніше буде сказано, що сталося з тією гарматкою.

<<<