На змiст

МОЄ НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ - ОБЛАСНИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ

У другій половині квітня 1942 року я дістаю нове зобов'язання в Організації ОУН, мене призначають обласним зв'язковим. Мені було сказано, що ця робота дуже відповідальна, що я буду мати зв'язки з різними людьми, і про це навіть із своїм братом не смію говорити. Пе не буде тільки на Володимирщині, але й на Горохівщині, Луччині, Холмщині, Сокальщині і Ковельщині, що мені доведеться бути у терені. Я і цей обов'язок взяв з гордістю - відчув, що до мене мають довір'я і я його мушу виправдати.

Лише тепер почалася моя політична робота. Став рідко бувати дома. Тільки час від часу навідуюсь і то не дуже радо, бо моя мама була дуже тим не задоволена і мене прозвала "волоцюгою", наче я не маю ніякого пристановища, мене починала сварити.

З початком 1942 року бандерівці почали розкидати листи і летючки, в яких закликали все населення Волині підтримувати німців та допомагати їм у війні з більшовиками як матеріально, так і морально. У летючках закликають не слухати членів ОУН мельниківців або бульбівців, бо то буде на шкоду нашій українській роботі. Я багато дістав тих летючок у Порицькому районі і на Горохівщині.

На ті летючки ніхто не звертав уваги: ні організація, ні населення, війна далеко, правда, що німці почали накладати великі контингенти, забирати все. Прийшов наказа від німців здавати кожухи та всякий теплий одяг. Люди самі не мали того забагато, а тут треба віддати ворогові. За першим прийшов другий новий закон, треба висилати людей до Німеччини на роботу. Перша тура поїхала наче добровольці, бо німці обіцяли, що ці люди займуть місця тих, що на фронті, але німці з ними поводились як з полоненими. Маючи такі вісті з Німеччини, більше ніхто не хотів їхати, то німці призначили, скільки осіб мусило їхати із такого чи іншого села. Вони заставляли священиків, щоб ті закликали людей їхати на роботу, а хто із священиків відмовлявся, то їх карали та ув'язнюли.

Тут виникла перша потреба ховатися, тобто йти у підпілля, бо Ніхто не хотів їхати на голодну смерть або під англійські бомби. Багато батьків приїжджало до Володимира до Тарасовича, Куницьеого у цій справі, але й вони не знали, як далі бути. Ми з Козловським перевели деяких хлопців на Полісся, до озера Пісочек, але всіх не переведеш, бо то робиться в масовому масштабі, тому треба переховуватись декому вдома. Події міняються з дня на день, і кожний каже: "Побачимо, що буде завтра, як дочекаємо".

<<<