На змiст

ЧОРНА ХМАРА НАД ВОЛОДИМИРОМ

Коли більша частина української поліції пішла в ліс, яку бандерівці підступно спровокували наче за наказом Тарасевича, то німці просто шаліли. Вони без жодних причин арештовували зовсім мирне населення, а вже й мови нема про тих, які їм були на підозрі. Вони розстріляли Костюка із Заріччя, арештували М. Мисечко та багато-багатьох інших. Втеча української поліції була дуже на руку полякам, і вони відразу заповнили місця нашої поліції. Це було на руку й німцям, бо вони добре знали, що польська поліція допильнує все, що тільки німцям треба буде. Спочатку почали тероризувати українську інтелігенцію, яка втіка на села, потім і міщани почали втікати. Села також були під загрозою, але там був великий простір, було куди ховатися, і погані обставини стали ще гіршими. Після арешту М. Мисечко його сестра втікла до нас на село, вона десь живе в Америці.

Бачимо, що треба щось робити, мусимо творити якийсь партизанський відділ чи бодай якісь боївки, щоб обороняти наші села від польсько-німецької сваволі, а зброї в нас є доволі. Скликали ми збори. Було нас 8 осіб і обласний провідник Грізний. При розмові ми з'ясували, що є багато нашої молоді у підпіллі, але їм треба дати зброю, а саме основне - треба мати доброго військового командира - і відділ готовий. Андрій Гайворонський сказав, що він знає одного молодого хлопця, який був в німецькому війську, то він напевно трохи ознайомлений з військовою справою - це був Гриць з Бужанки.

Отже вирішили організувати відділ в Іваничівському районі, де бандерівці тероризували нашу організаційну сітку. Так постав перший партизанський відділ на Володимирщині в кількості З0 чоловік. Військові справи з нами проводив чоловік із села Мишева. Він був сержантом в польському війську і знав це ремесло.

Наш перший бій був з поляками й німцями під селом Бубновом. Там ми втратили одного нашого бойовика із села Менчичі. Видно, що поляки не сподівались зустріти опір, а почали грабувати людське майно. Коли ж почався бій, то вони не встигли забрати награбоване, але спалили 5 господарств. Нам не було відомо, чи вони мали втрати в людях.

Акцію проводив сержант, бо наш командир Гриць любив заглядати в пляшку, тому він не завжди мав час дивитися за відділом. Такий стан нас дуже турбував. Ми не маємо доброго командира, а як можна йти в бій без нього? В нас був санітарний пункт, яким завідувала сестра милосердя Тамара. Вона, як ми всі, турбувалася про долю відділу, бо без доброго військового провідника будемо мати багато жертв. "Ось бачиш, - кажу я до Тамари, - бандерівці підступно забрали до себе Сосенка, а він як добрий провідник відразу вирізнився, і зробили з нього коменданта Січі в Свинарині, також і Похмурий стоїть під Біличами із сотнею бандерівців. Вони обидва добрі командири, обидва заприсяжені члени ОУН, і їх обох підступно, з поліцією разом забрали бандерівці, а ми ж разом складали присягу".

Наш відділ проіснував не довго, і десь на початку травня 43 року всіх розпустили додому. Зброю я знову заховав і чекаємо, але на що, ніхто з нас не мав ясної уяви. Бандерівці це використовують проти нас. У своїх летючках пишуть: "Бачите, мельниківські пани не хочуть сидіти в лісі, бо небезпечно, повтікали додому" і т. д. Вони знов стали господарями ситуації в Порицькому районі. Почали тероризувати організаційну сітку, до смерті побили районового Кошлатого із села Мишова, а його хату діхтярями й крісами подірявили так, що виглядала, як сито.

Я зайшов до станичного, а його жінка з двома дітьми плаче й просить, щоб я більше до них не приходив: "Дивись, - каже вона, - що вони зробили з нашої хати. Ні вікон, ні дверей. Ми лежали на землі наче мертві, коли вони стріляли. А як увійшли в хату, то загрозили, що коли ще раз будемо мати зв'язки з мельниківцями, то зроблять з нас те саме, що зробили з Тарасовичем. Я їх запевнила, що більш нікуди не пущу чоловіка. То прошу, не приходь більше до нас".

Попрощався я з нею і наче приголомшений іду додому. Але по дорозі заходжу до Гайворонських, які поки що не бояться нікого, і розказав їм про трагедію Кошлатих. З такою новиною ми всі три йдем до обласного провідника Грізного і розказуємо йому, що сталося у Мишеві з Кошлатим, у Заболотцях з зв'язковою, яку побили так, що вона лежить хвора. Наш обласний вислухав те все, а тоді каже: "То є чистий бандитизм". "То що ми маємо робити з тим бандитизмом? - питаю його. Він каже: "Нічого".

Відповідь Грізного нас здивувала. Як то так, нічого? Тоді ми самі вирішили, що мусимо щось зробити. Другого дня Юрко Гайворонський, я і ще кілька боєвиків виїхали в Порицький район.

Там роззброїли декілька боївок і сказали їм, щоб вони переказали іншим, що коли ще бодай один випадок трапиться такий, як з Кошлатим, тоді буде не один випадок роззброєння, а до кінця. Після того бадерівці припинили свій бандитизм.

Коли ми повернулися з Порицького району, раптом кличе нас до себе наш обласний. З великим обуренням звернув нам увагу, що ми не підпорядкувались йому, а поїхали в Порицький район на свій розсуд робити роззброєння. Ми були здивовані, від кого він довідався, що ми виїжджали в терен. Ще раз пробували вказати на те, що роблять бандерівці. Знов його відповідь була: "Ми не бандерівці". Відтоді між нами і Грізним починаються непорозуміння, бо він твердить: "Те, що роблять бандерівці, то їх справа, а ми не маємо права робити жодного насильства". Ми намагаємося Грізному пояснити, що ми не нападаємо ні на кого, ми лиш стоїмо у своїй власній обороні. Ми роззброїли їх боївки і попередили їх. Хіба можна миритися з тим бандитизмом, хіба то не гріх? Наша розмова закінчилась в дуже напруженій атмосфері, і ми розійшлися.

Вирішуємо провести збори нашого пропагандистського сектору, в який входили обоє Гайворонські, Русін, Войтович, Горун і я. Перед нами одне єдине питання - що нам робити? З одного боку бандерівці нападають на нас, вбивають, тероризують, а з другого наш організаційний обласний провід ОУН забороняє нам боронитися. Тому в такому хаосі багато наших членів замовкло, а частина просто капітулює перед бандерівцями.

Мене висилають на зв'язок до Галичини. Там маю здати звіт про те, що робиться в нас і дістати інструкції, що ми маємо робити далі. В Старгороді в станичного вже чекав на мене лист-грипс. У грипсі повідомляється, що на Володимирщину має прийти з Кременеччини добрий командир з групою партизан у складі З0 чоловік. Вони у нас повинні бути десь в половині травня, можливо, у другій половині. Цей грипс треба передати обласному. Ми всі нетерпляче чекаємо не так на хлопців, як на командира, бо в грипсі вказано, що командир є добрим військовиком - це якраз те, що нам потрібно.

Бандерівці використовують будь-яку можливість для розпалювання ворожнечі між українцями і поляками. Наприклад: "Ось бачите, - говорять вони, - німці з поляками палять наші села, а мельниківські патріоти сидять вдома". Однак вони не кажуть, хто провокує на ті напади. Бували такі випадки (то було напочатку), коли німці приїжджали до села на торгівлю. Вони привозили каву, нитки або мило, а їм давали яйця, масло чи там ще якийсь продукт. У міжчасі хтось із мудрих бандерівських героїв зловить того німця й заб'є. На другий день німці таке село спалять, а людей виб'ють. Народ утікає і кричить, що німці село палять, але нікому сказати, за що вони його палять.

<<<