На змiст

ОСТАТОЧНО ОРГАНІЗОВУЄТЬСЯ ВІДДІЛ

29 травня 1943 року організовуємо партизанський відділ. Я привожу до відділу зброю, правда, лише частину тієї, що ми мали. Передаю: 20 кулеметів-максимів, 4 кольти, 5 діхтярів, 5 десяток, 12 пістолів. 120 тисяч амуніції, 50 стрічок, 250 набоїв до максима-кулемета, 50 ручних гранат, 1 гармату, 80 снарядів до неї.

Хлопці, побачивши стільки зброї, відразу до неї, як голодний до їжі, припали та почали чистити. Ми відразу стягнули 150 чоловік, і місце, в якому ми розташувались, стало малим. Ми мусили підшукати інше місце і знайшли між Заболотцями і Литовижем (хоч воно належало до Литовцжа). Там була більша забудівля і багато більший ліс. У Дорогиничах залишилось невелике число хлопців як застава. У Литовижі чи Заболотцях відділ відразу збільшився до 200 чоловік. Їх відразу було розділено і створено вишкільну групу. Вишкіл відбувався кожного дня. У відділі всі дотримувалися визначених форм, була дисципліна. На вишколі напружено навчалися від ранку і до самого вечора.

Відбулися перші партизанські хрещення. Мали кілька сутичок з німцями. Вони були щасливими, бо з нашої сторони не було жодних жертв, а перестрілка була добра. Ми мали дві медсестри і трохи медикаментів, але цим разом їх не турбували. Передаючи зброю і амуніцію до відділу, я теж передав і трохи медикаментів.

Десь у половині червня до нас завітав один чловік, псевдо Бескид. Був низького росту, блондин і мав вигляд інтелігента. Він прибув до нас організаційною дорогою, тому ми на нього не звертали уваги. Більшість часу він проводив на нарадах з Білим. По якомусь часі я його провів до Галичини.

Після його відходу в нашому відділі почалась якась незрозуміла метушня. Ніхто багато не говорить, але чогось кременецькі хлопці хочуть вертатись назад і просять, чи можуть взяти із собою хоч шість скорострілів. Моя думка була така, я її висловив перед Гайворонським і Грабом, що скоростріли вони можуть брати, але командир Білий повинен лишитись у нас.

Пройшов ще деякий час, і все почало затихати, ніхто нікуди не пішов, а все йшло старим, твердим партизанським руслом. Наш відділ збільшувався, не дивлячись на те, що бандерівці без кінця вели пропаганду проти нас. Вони вже мали два партизанські відділи приблизно по сотні кожний. У нас був один, але більше як дві сотні людей. Бойових дій між тими двома протилежними відділами не було.

Тут хочу згадати Степана - псевдо Сосенко. Він - комендант бандерівського відділу на Січі в Свинарині, а другий Похмурий під Біличами. Вони обидва капрали з польського війська, обидва були комендантами української поліції у Володимирі, а зараз у бандерівців. Про них мова буде пізніше, вони обидва були дуже близькими приятелями з Штукавком.

В Завидівському лісі бандерівці вже мають біля двох сотень людей і двох командирів: Славко і Голуб - обидва галичани, бандерівці. Є ще двоє у них галичан: Брова - то член СБ, а другий Ростислав Волошин-Горбенко - то вже наглядач над СБ, і він є більша риба, як Брова. Нам усім було відомим, що всі накази виходили із Завидова, як для партизан, так і для СБ.

Хочу пару словами згадати нашого першого партизанського командира Грицька з Бужанки, який любив заглядати в пляшку і не вмів керувати відділом, тому відділ був розпущений. Зрозуміло, що йому не дуже було приємно, і він десь зник. Казали пішов до бандерівців. Якось одного разу я з ним зустрівся. Привітались ми, питаєм один одного, як справи. Ось він мені і каже: "Мені у бандерівців дуже добре. Як тільки я прийшов до них, то я був сотником, а тепер вже є курінним, моє псевдо тепер Князенко". Ми ще трохи поговорили про партизанку і розійшлись, кожний у свій бік. Коли я відійшов, почав передумувати, про що ми говорили, і так собі думаю: Боже мій, що ми можем робити з такими командирами, як Князенко? Він був не цілий рік у німецькому війську, мав всього 21 рік. Як такого командира можна порівняти із добре вишколеним ворожим командиром? Ми разом ходили до школи, тепер ми у лісі робимо революцію, але вже не разом, а у протилежних таборах які ми бідні.

Війна між поляками й українцями в червні набрала такого розмаху, що по селах було пекло. Поляки із сіл утікають до міста, бо там польська поліція, яка разом з німцями грабує наших людей, а їх оселі палять, особливо навколо Володимира і Устилуга. Народ лишається без даху над головою, кожен день все більше і більше спалених сіл. Хто пробує втікати, по тому стріляють, як по бандитах, а тих, хто не втікає, везуть до Володимира, і там вони діваються без вісті.

Наші партизани не в силі стримати всієї тієї навали, бо ми не маємо відповідної зброї. Є випадки, коли німці пришлють малу танкетку - і що їй зробиш? Сікнеш з кулемета, а з неї тільки іскри підуть, і то все. Однак нашим бандерівцям це ні до чого. Їх уся увага і ціль - перебрати всю команду у свої руки.

Проаналізуймо, хто спровокував ту безглузду не війну, а жахливу масакру із ще жахливішими наслідками.

За Устилугом була польська колонія Білин. Поляки там створили свою партизанську фортецю. Скільки їх там було, ніхто не знав, але люди казали, що їх там було 1000 чоловік, інші казали - дві тисячі. Одне знали всі, що вони були добре озброєні і мали доброго командира, правдоподібно старшина польської армії з 23 полку, його псевдо Муха. Чи то правда, ніхто не знав, але всі знали, що він спалив усі села навколо Білина. Також говорили про те, що Муха комуніст, а я і багато думаємо, що Муха використав момент і дістав від червоної партизанки чи Ковпака зброю на Поліссі, а сам був польським патріотом-шовіністом. Муха тією зброєю нищив на Волині й на Холмщині українські села. Де пройшов Муха із своїми партизанами, там були самі згарища осель і гори трупів. Коли ж Муха зв'язався з Бджусом, який стояв біля Ласкова на Холмщині, то вони спалили всі села навколо Крилова і дійшли аж під Грубешів, і скрізь вбивали невинних людей. Назад на Волинь Муха не повернувся, а попрямував на захід.

Не диво, що при таких обставинах, у яких ми опинились, ми були дуже раді, що до нас прийшли партизани з Кременеччини, а вони вже були дисциплінованою одиницею. Вони із свого боку теж були раді, коли побачили'яку зброю я здав до відділу. Навіть сам Білий зацікавився і запитував, скільки у нас є зброї і чи то вся, що я передав? Я йому відповів, що ми живемо біля совєтських бункерів, а у них було багато зброї, і коли хтось думав про те, що її треба буде, то мав нагоду назбирати. Коли наш відділ зросте, то зброя буде. Білий посміхнувся.

Якось одного разу я мав розмову з обласним Грізним (між нами відносини теж трохи поправились), він також мене запитав, слкільки ми маємо зброї. Я сказав, що є у нас її досить. Проте, скільки у нас було зброї, ми тримали в секреті.

Наші побратими з Кременеччини були теж дуже захоплені тією зброєю, бо в їх відділі не було так багато перед тим, коли вони прийшли до нас. Ми з ними дуже скоро подружили, і я став приятелем з такими хлопцями, як Граб, Чалий, Яструб, Храпливий, Синишин, Чорний і інші, але вже не можу всіх пригадати.

<<<