На змiст

СПРАВА ЄПИСКОПА МАНУЇЛА

Я повернувся до відділу між 20-24 липня 1943 року з Устилузькогоо району і ледве побув пару днів, як кличуть нас, Юрка Гайворонського й мене, Білий і Грізний повідомляють слідуюче: "Наш відділ вже завеликий на це місце. Потрібно його розділити на три частини: одна залишиться тут, а для двох інших частин нам треба знайти місце - це буде вашимм завданням. Одне підшукайте біля Володимира, а друге - на північ від Устилуга. "Я, - каже Білий, і поїду до Львова до полковника Сушка по дальші вказівки, що ми маємо робити". Ми погодились виконати дане нам завдання, попрощались і пішли в терен. На подвір'ї був рух, ще дехто з активу кудись від'їжджав, але ніхто нікого не питав нічого, бо кожний мав своє завдання.

Я поїхав під Володимир до села Зимного, до нашого станичного Борщевського, і при його допомозі знайшли досить відповідне місце на яких 60-70 осіб. Про гаючись із Борщевським, прошу його, щоб він наглядав на те місце, поки прийдуть наші хлопці. Вже збираюсь відходити, як Борщевський питає, чи я чув, що бандерівці зробили з єпископом Мануїлом? "Ні, нічого не чув. А що вони зробили?" - питаю. "Вони його повісили". "Як то повісили, де, за що?". "А ось тут недалеко".

Скоренько прощаюсь з Борщевським і поспішаю до тих людей, до яких Єпископа СБ привезло заарештованого. Заходжу і питаю, чи вони знають, за що бандерівці вбили Владику. Господиня хати почала розказувати:

"Вони його викрали з Володимира вечором і привезли до нашої хати. Наче їм хтось сказав, що Владика є капітаном, а їм у партизанці потрібно старшин, тому вони викрали Владику, щоб він йшов у ліс і командував партизанами. Однак Владика відмовлявся, доводив, що він не є військовим і зовсім не знає військової справи. Хлопці владиці не вірять і все питають, то де ти взяв цей ранг, хто тобі його дав? Владика знов їм каже, що кожний священник в польській армії мав ранг старшини, хоч він у військових справах зовсім нічого не знає. Одного вечора Владика мало не плакав перед ними і просив їх усіх трьох, щоб вони його пустили, бо коли німці довідаються, що його нема дома, то постріляють всю родину. Хлопці навіть уваги не звертали на його прохання. Видно, тому Владика вирішив утікати до Володимира, але дуже невдало. СБ разом з ВПЖ його впіймали, зробили над ним суд, як над дезертиром-зрадником. Спершу застрілили, а тоді повісили он на тому дереві недалеко дороги. Все село плакало за Владикою, бо він був доброю людиною, всі його шанували. Він не раз служив Св. Літургію в Зимному в монастирі. Дивіться, наші хлопці його повісили", сумно закінчила свою розповідь господиня хати, витираючи фартушком заплакані очі.

Вислухавши все те, стало моторошно, я був докраю обурений і знервований, душа боліла за нашу убогість, гнів розривав серце таким бандерівським диким звірством. Як тільки хтось не погодився з їх наставленням, відразу стає зрадником, комуністом, дезертиром чи гестапівцем - це відносилося до всіх людей включно з Владикою. Раз не з ними, то значить той проти них, а то означало зраду, означало вирок смерті. Випадок з Владикою не був першим, вже було багато таких випадків, що спершу обкидають людину плітками і то безперебірливими, а опісля вирок, видно, що так легше. Такою була бандерівська "політична тактика".

Що ж бандерівці з еміграції пишуть у своїй пресі про Владику в журналі "Сурмач", Лондон 1971-72, Англія? Автор, який чи то з сорому, чи з страху сховався за псевдонім "М-Г", в статті "Перша старшинська школа УПА, спомин у 30-ліття повстання УПА" пише: "У конфлікті із владикою, наприклад, для сусіднього Ковельського Єпископа Мануїла скінчилася катастрофічне. Польовий суд УПА доказав йому, що він буде агентом НКВД, псевдо його Гром, а потім перейшов на службу в гестапо, і засудив на кару смерті через повішення. Присуд був виконаний".

Я просто дивуюсь, як авторові не було страшно писати таку неправду! Можу сказати хіба тільки про те, що неправдою змити гріх із своїх рук. Ні, панове виконавці, того не станеться.

Я дивуюсь з наших релігійних провідників, що вони тут на еміграції мають справи з тою терористичною групою, котра знищила всяку мораль релігійно-християнську, а також і політичну вільну думку. Політика тієї групи людей нічим не різниться від енкаведистської чи німецької. Та група найбільше вбила зовсім невинних людей, хоч у бандерівців ворогом номер один були члени ОУН, за ними слідували східняки. Хоч у свій час вони східняків брали силою до себе і не дивились, кого беруть, українців чи росіян, бо в той час було велике замішання, але брали й кричали: "Нас є багато!". А після чистка за чисткою, тоді паніка серед східняків і утечі. Знов більша чистка їх за дезертирство нищились. Ніхто не знав, що робиться, і ніхто не був певним, які з того будуть наслідки. Хто й коли поставить цих злочинців на суд народу?

Врешті третіми з черги були штундисти. Їх теж заставляли носити зброю і виконувати чорні справи. Наші штунди зразу відпиралися всіма силами, до часу, коли СБ вжило до них терору, то й штунди замовкли, тільки дуже обережно декому скаржились:

"Дивіться, що з нами роблять. Наша релігія нам на те не дозволяє, а вони заставляють та ще й б'ють, як худобу".

Я хочу про те все бодай кількома словами згадати, бо щоб описати, як слід, то я на те маю замалу освіту, але я можу про те все розказати. Я дивуюсь нашим вченим, що вони не візьмуться за те діло, а особливо історикам і військовим. Вони повинні провести студію, дослідження, повинні висвітлити кожний злочин, щоб не повторилось у майбутньому, бо подібних випадків наша історія не мала.

Хочу також зазначити, що більшовики висвітлили тільки те, що їх болить, і вони згадали за всіх комуністів, а я собі думаю, хто ж згадає за той добрий народ, що їм бандерівські партійні вожаки підібрали життя, за той народ, що був гуманним і совісним і він упав жертвою, тільки тому, що не хотів виконувати брудних наказів партійних бандерівських володарів. Моя думка, що вже настав час, щоб волинська інтелігенція віддала пошану невинним жертвам і висвітлила те все для публічного відома і для майбутнього історика, щоб щось подібне більше не повторилось.

Під дуже тяжким враженням йду до станичного, щоб дістати фіру і їхати за Устилуг. Аж, бачу, станичний біжить назустріч і не добігаючи метрів десять, кричить, що наш відділ роззброєний. "Хто тобі таке казав? Як ти знаєш?" - питаю його. "Як? Пару наших хлопців утікло й казали, що бандерівці сьогодні роззброїли наш відділ і повезли до Свинарина на Січ". "Чи був якийсь бій? Та ж наші мають стільки зброї, як вони дались, щоб їх роззброїли?". Я вже не поїхав в Устилузький район, а подався назад, на те місце, де стояв відділ. По дорозі зустрів наших хлопців. Граба, Чалого, Ястреба, Любу, Шаблю, Барвінка та інших, але вже не пам'ятаю їх назв, в більшості актив. На другий день ми ще й інших хлопців зустріли, наших партизанів, і почали радитись, що ми маємо робити. Вирішили почекати Білого, поки повернеться із Львова, а тоді знову, думаємо, буде все в порядку, він поїхав по директиви, що робити далі. Ще й тому не можем розійтись, бо турбуємося про те, коли вернеться Білий, то щоб його бандерівці не зловили.

Тим часбм бандерівці відчули себе панами ситуації. Адже вони забрали стільки людей озброєних, без одного пострілу. Їх СБ була в погоні за нами день і ніч. Ми всі мусили перейти до Галичини, там сидимо і чекаємо на Білого, бо коли він прийде, то справа буле розв'язана - маємо зброю і маємо людей.

Неправдиві перекази про Владику Мануїла все ще не втихали особливо по селах. То робилося у секреті, все підшептами перед нашими бабусями, що наче Владика був зрадник, що він співправді воював з ворогами, що був проти України і т. д. і т. д. Видно, що соромились самі себе, соромились сказати, що вони хотіли заставити його танцювати такої коломийки, яку танцює Рубан-Лебідь, Горбенко чи Брова, а він відмовився і за те заплатив своїм життям.

На членів ОУН-мельниківців пробували наговорювати несотворені речі. Мов якби не мельниківці, то була б самостійна Україна. Селяни перестали слухати такі нісенітниці. Тоді бандерівські пропагандисти бачать, що не має впливу, відразу повертають, що "всі помиляються, і ми цей раз помилились" - і пробують затерти сліди за собою. Кожного дня і скрізь бандерівці робили повно, усякого зла, і те зло вони привезли з собою на еміграцію, яке тягнеться за ними до сьогодні.

<<<