На змiст

ЧЕКАЄМО АРІЙЦЯ-БІЛОГО

Нас приблизко 30 чоловік, які не склали перед бандерівцями зброї, добре озброєні чекаємо на повернення Білого. Коли ж прийшла сумна для нас вістка, що Білий не вертається, то ми дуже з цього сумували. Коли б він повернувся, то була б повна війна з бандерівцями.

Зібрались ми в стодолі і почали виясняти всі свої проблеми. Тут вийшло, що кременчуки знали про те, що їх загін, командиром якого був Хрін, був роззброєний, а вони тримали в таємниці від нас, щоб не викликати паніки між нами. По нашого загону ту вістку приніс поручник Бористен, після чого командир Білий покликав кременчуків і сказав їм про те, але просив їх, щоб вони не розпосюджували такої вістки, що бандерівці роззброїли наш Кременецький відділ. Так розказав Граб, Чалий і Яструб.

Я хочу сказати свою думку і думку Юрка, що коли б ми були знали про це наперед, то ми б дали опір бандерівцям і були б не допустили до роззброєння. Мене і Палія було вислано у терен і ми не були при роззброєнні, а довідались, як вже було по всьому. У нашому відділі було стільки зброї, що ми могли всіх бандерівців по цілій Володимирщині роззброїти, але нам і в голову не приходило таке, щоб роззброювати своїх. Багато хлопців із загону Білого пішли на Холмщину в поліцію. Бандерівці були б раді витерти усі ті злочини, яких вони наробили, якби вони могли, але невинно пролитої крові ніхто не витре.

Хочу сказати, що ми, ті, яким вдалося втекти від бандерівського полону, вирішили йти в Галичину. Озброєні ми добре, було нас біля 15 чоловік і стали табором в одній гаївці під селом Огринів. Там посиділи пару днів, але нам не сидиться, ми мусимо щось робити. Вирішили, що тут недалеко є два постерунки української поліції - один в селі Ходорів, а другий - в селі Полобичів. Домовляємося їх роззброїти і зробити партизанський відділ. Яструб, Чалий та ще дехто їдуть в Ходорів роззброювати, але їм не пощастило, і Вони повернулись без нічого. Юрко, я і ще деякі Хлопці їдемо в Полобичів. Воза з кіньми поставили в лісі, одного хлопця залишили вартувати коней. В місцевого галичанина розпитали дорогу до Постерунку і ми з Юрком, обнявшись, як хлопець з дівчиною, йдемо прямо до поліцая. Ми бачимо, що і поліцай стоїть з крісом, але не звертаємо уваги, а заглядаєм собі в очі. Коли вже були цілком близько до поліцая, тоді напали на нього з обох боків, і він підніс руки вгору. Ми забрали від нього кріса і сказали йому, що ми українські партизани і щоб він не кричав. Заходимо на постерунок, вся поліція ще спить, забираємо зброю, попереджуємо, щоб вони нас не боялися, бо ми українські партизани, а вони українські поліцаї. Ми хочемо тут робити український партизанський відділ, а вони всі повинні нам в тому допомогти. Всі мовчали, тільки командир поліції каже: "Я вже старий і на таке не надаюся. Я був в Українській армії у 1918-1919 роках". Ми потиснули йому руку і від'їхали з поліцією у ліс до Вогринова.

За декілька днів ми побачили, що та поліція не буде воювати разом з нами, а проти нас. Незабаром приїхала поліція з Сокаля і з Грубешова та один батальйон німців. Беруться наступати на відділ. По нас прибув один зв'язковий від мельниківців, а один від бандерівців, і обидва нам відкрито кажуть: "Ідіть собі на Волинь. Ми не хочемо партизанів в Галичині. Ми не хочемо, щоб Галичина так згоріла, як Волинь і Холмщина, тому ми вас не підтримаємо у цій справі".

Ми вирішили ту поліцію пустити, але ще раз їх запитали, чи вони хочуть іти з нами на Волинь. Коли вони сказали, що ні, то ми їм сказали, що вони можуть іти додому. Ми ледве вискочили з того оточення німців і поліцаїв.

Почали ми роздумувати над тим, що галичани не хочуть бачити спаленої Галичини, як ми спалили свою Волинь і Холмщину. Коли переїхали через Буг і зупинились у лісі біля Жджарів, у нас виникла велика дискусія - хто в дійсності спалив Волинь? Ми чи галичани, так звані бандерівці? Ми почали перелічувати всіх І провідників у нашому проводі, і якось було дивно, що вони всі були галичанами, чого ми ніколи перед тим не помітили. Тоді у нас стало питання: де поділася наша волинська інтелігенція? Що сталося з нею? Волинську інтелігенцію і студентську молодь вже було вимодовано, а хто був живий, то мусив ховатися від безпощадного пута СБ і ВПЖ.

У Жджарах не могли ми довго затримуватися, бо СВ була в ізогоні за нами і ми мусили часто міняти місце нашого постою. Граб, Чалий та Яструб і ще дехто з ними, які не були при розброєнні, вибираються подому на Кременеччину. Вони добре вирядили тачанку, взяли досить зброї. Прощаємось з надією, що ще зустрінемось.

Ми залишились на Володимирщині: дехто ховається від СБ вдома, інші йдуть за Буг, а я з братами Гайворонськими пішов на Холмщину, де я мав багато приятелів. Сидимо у відносно безпечному місці і слідкуємо за подіями на Волині, А там йшла велика руйнація селянського життя. Селяни те й чують: "Дядьку, запрягай коні", "Дядьку, поганяй і то скоро" і т. д. Коли в село приїде СБ чи ВПЖ, то люди так само бояться, як НКВД чи гестапо, бо все є якісь накази - а наказ, то святе діло". От до чого довела бандерівська "влада", що народ ховається, боїться її.

Ми ніколи не довідалися, чому Білий не повернувся до нас, будучи ще на Володимирщині. Але якось вже в еміграції я зустрів одного пана, який був в дивізії "Галичина". Він бачився і говорив з Арійцем-Білим. Отже, коли Білий поїхав до Львова і там зустрівся з полковником Сушком, то Сушко йому сказав, що партизанка не має жодних перспектив на успіх. Вона мусить перетворитись в малі летючі відділи, а не робити армії. Саме тому Білий пішов до дивізії "Галичина" і не повернувся назад на Волинь. Цей пан живе в Англії нині і мені казав більш, як один раз, точно те саме, можливо, що то й правда. Тільки чому нас не було повідомлено про таке рішення, то цього я вже на знаю. Білий був добрим командиром, тому ми всі його шанували, як доброго військовика.

<<<