На змiст

МОЯ ТИ, УБОГА ХОЛМЩИНО!

У чотирикутнику між Криловом, Томашевом, Замостям і Грубешрвом було знищено поляками якихось п'ятдесят сіл та вимордувано дуже багато українського православного населення.

Коли я вертаюся спогадом назад, то мені болить серце, очі наливаються слізьми, наче я знов ходжу тими згарищами, тими руїнами, якими ходив тоді, і перед очима наче на екрані наново бачу все те, що бачив тоді: обгорілі стовпи із людських хат, попалена худоба і багато, багато людських трупів. Читав я нашу історію і цілий час нас всі б'ють, але так, як у 1943-44 роках, то навіть ніяка татарська навала не сплюндрувала, як це зробив католицький цивілізований польський світ де кажуть: "Нєх бендзє похвальони Єзус Христус". Одначе українські православні святині руйнували, зривали Св. Ікони, кололи їх багнетами, нищили іконостаси, як нехристи заходили у Божий Дім, а коли вже до схочу зруйнували, тоді палили. Людям не було місця, щоб можна було десь заховатися. Я згадую декілька сіл, в яких я сам був і бачив, які були знищені у березні і квітні 1944 року. Це - Сліпче, Косимів, Витків, Телятин, Крилів, Техобіж, Козодави, Міняни, Масловичі, Модринь, Шиховичі, Ласків, Сагринь, а може, Загрині, Малків, Прогоріле і Новосілки.

По полях лежали побита худоба і людські трупи, яких не було кому ховати, а вороння клювало й розривало їх тіла. Худоба, яка якось залишилась подичавіла й бігала по лісі. То було мирне населення Холмщини, яке пало жертвою нелюдів. Як тут не сказати: Нех бендзє Єзус Христус похвальони у Варшаві й Ватикані.

На Холмщині були нарікання на Владику, Митрополита Іларіона, що він у проповідях закликав своїх вірних: "Нехай ваша рука не піднесеться проти безборонних після перших нападів на українські села". Провідники Комітетів центрального й місцевого, Холмського й Грубешівського виразно відмежувалися від усяких актів сваволі, насильства, анархії, перестерігали перед участю у таких актах українську людність. Хто ж дав полякам ту всю можливість сваволі? То була винищувальна політика польського уряду; ведена впродовж 18 років її існування, яка проголошувала, що нема українців на Холмщині й Підляшші, а є тільки православні поляки. Тим вони хотіли відрубати від національних потреб частку православних поляків і тим самим затерти її, знищити свідомість національної пов'язаності з Православною Вірою. Тому й став похід проти Православної Віри і її вірних на Холмщині. Той похід увінчався, прославився нечуваним серед культурних народів свіду масовим руйнуванням православних святинь ще з 1938 року, коли насильно зганяли православний люд до католицьких костелів, бо ксьондз на згарищі православної церкви їх покропив водою і сказав, що вони вже католики. Мене теж на одному такому зібранні у 1938 році ксьондз покропив, що означало перехрестив, але я утік на Волинь.

Падіння Польщі в 1939 році викликало спонтанний рух у переслідуваних - забрати назад заграблені святині православні, культурно-національні заклади та школи. Чи цей елементарно-природній порив живого духу українського народу не був його проявом? Чи, може був спровокований, щоб зробити підложжя під масову терористично-грабіжницьку проти-українську акцію, жертвами якої пали тисячі громадян різного віку? Поляки свої злочини виправдовують демагогічними вигадками, приписують нашому духовенству проти-польську агітацію і навіть таке, ніби вони святять в церкві ножі на різню поляків. Так загітована польска вулиця вірить словам ксьондзів, і та віра перетворюється у відплату. І як спасенну річ уважають конечним очистити Холмщину і Підляшшя від всіх українців. Щоб відмітити бодай декого, почну із адвоката, який був головою Українського Допомогового Комітету з числа священиків, дияконів, агрономів, учителів народніх шкіл, солтисів, майже всіх культурно-освітніх та кооперативних працівників, кваліфікованих ремісників та сенатора Івана Пастернака. Тільки той, хто про це знає, той зрозуміє, яку втрату, скільки жертв понесло українське суспільство Холмщини. Ми повинні відчути все терпіння нещасних українських жертв, що впали від меча польських партизанів, які себе називали Армія Крайова.

В селі Новосілки було забито коло 150 осіб, зокрема настоятеля о. Гольця страшенно покалічили, пообрізували вуха, відрізали бороду, покололи, його потім з іншими п'ятнадцятьма парафіянами знайдено за селом у гною. Хотілося згадати ще про деякі села, але не в моїй силі, бо пригадуючи все те, відчуваю запаморочення голови.

Було нас коло десяти осіб, ми йшли з Шихович до Малкова дорогою під лісом. Дійшовши до місця, де колись збиралися сотні людей - одні приходили, щоб помолитися, інші, щоб напитися святої джерельної води, а хлопці, щоб подивитись на дівчат, яких було багато і виглядали гарно, як маків цвіт, та познайомитись, а всі разом, щоб поклонитись св. Миколаєві, який стояв, мов на сторожі, тримав простягнену руку до лютого вояка, рятуючи двоє малих Дітей від нього. Ми там застали раїну. Статуя св. Миколая лежала побита біля тих малих дітей, які теж були скинуті із підмурівки. Одна вода потихеньку дзюрчала з того гарного джерела. Побачивши все те, я подумав, що тепер люди куди гірші від того лютого вовка. І так АК розправилась з православними українцями, очистила від них Холмщину цілковито.

Довго ми затримались біля того колись святого, а сьогодні оскверненого ворогом місця і пустились дальше у свою дорогу до Малкова з дуже тяжким серцем, коли раптом на нас нападає табун худоби здичавілої, яка вийшла з лісу, і ми мусили відбиватись від неї. Коли, бачимо, біжить жінка з малим хлопчиком. Коли вона побачила нас, що ми йдемо у бік Малкова, вона впала й не рухається, а хлопчина рухається...

Ми підійшли до них, підвели ту жінку і питаємо: "Що з вами, тітко?". Жінка мовчить, тільки хлопець починає плакати. По якомусь часі жінка відкрила очі й питає, хто ми є, ми сказали, що ми українці із-за Буга, з Волині. Жінка, плачучи, просить показати їй дорогу за Буг, на Волинь. Жінка виглядає страшно, її погляд напів дикий. Ми знов її питаємо: "Що з вами скажіть дещо нам?". Жінка почала розказувати. "Я втікла із Ласкова, той проклятий Джус напав на наше село, спалив церкву й школу, людей вбивав, кидав у вогонь. Я з своїм хлопцем сиділа три дні в льохові, в схованці. Нас там було 13 осіб. Наш відділ самооборони бачив, як Джус зближався, вірніше окружав наше село, але їх небагато, і вони нічого не могли зробити. Коли банда зблизилася до села, то почала стріляти запальними кулями, і все село почало горіти. Люди почали втікати, а бандити їх стріляли з віддалі, кого зловили, того перед розстрілом мучили, кололи багнетал й, ножами й кричали. "Біць вшисткіх до ногі, навет дзєці, жеби нє било жаднего украінца на нашей землі". Коли село згоріло, бандити почали шукати людей по сховищах. Знайшли вони наше сховище і кричать по-українськи: "Вилазь, Михалку, поляки вже пішли і більш не будуть мордувати!". Одначе ніхто не вилазив. Тоді вони почали відкидати землю, і наші жінки побачили, що вже нема виходу, і думали, що нас спасуть, коли вийдуть із дітьми, але бандити сказали їм полягати, постягали із них одяг, взуття, а тоді питають, чи там хто ще є, але жінки сказали, що більше нема нікого. Почула я голос бандита, що казав "Давай ножа", і після того жінки почали кричати, а за хвилину ми почули у сховищі постріли - це вони постріляли наших жінок, а потім напхали соломи до нашого сховища і запалили, почало все горіти, почав горіти на нас одяг. Я встигла одяг скинути, і вискочити із схованки, і почала втікати із цим малим хлопцем. Вони стріляли за нами, поки ми не вскочили до лісу. У тій польській банді Джуса були місцеві поляки, бо я деяких пізнала. Два дні грабували поляки наше майно на згарищах, і навіть гострими штиками вишукували у землі й викопували та забирали...

Таких випадків на Холмщині було багато, і в кожному селі гинули сотні ні в чому не винних людей. То чому я так сильно налякалась, як побачила вас, бо я не знала хто будете. Оце втікаєм і самі не знаєм куди", - перелякано і дуже-дуже сумно закінчила оповідання нам ця нещасна жінка, яка репрезентує решту мешканців Холмщини. "За чоловіка й двох синів я зовсім нічого не знаю", - з болем вимовила жінка.

До Джуса долучився з своєю бандою офіцер польської армії під псевдом Муха, він командує групою головорізів, для яких дістав зброю, коли він гуляв по Волині. Тепер перебиратись хоче до Білгородських лісів, хоч, правда, зараз ніхто не знає, де він стоїть, але він скоро вилізе на поверхню. Муха спалив багато сіл довкола Білина, в Устилузькому районі та понищив багато людей.

В той час на Волині в Устилузькому районі Юркевич та Адам тримають інтернаціональний Легіон. Юркевич дуже злий, що Муха втік на Холмщину, бо ж то він постріляв усю його родину й родину Решетила та спалив усе дощенту. Юркевич скрізь в погоні за Мухою і скрізь, де може, то відплачує за свою родину. Ми тут стоїмо і тільки дивимося, як день і ніч горить Холмщина, а нас три бойові сотні, добре озброєні, маємо тяжку зброю, міномети, і нам нічого не страшно. Правда, що в цьому Легіоні переважно полонені азіати з Червоної Армії, але в багатьох боях з Ковпаком вони були переможцями. Правда, партизани здебільше мають легку зброю. Адам хоче йти із цим легіоном на фронт у глиб Полісся, Похмурий же мас досить клопоту з есбістами. А я без Адама буду безрадний, тому і злюся, що стоїмо.

<<<