На змiст

СБ МЕНЕ АРЕШТОВУЄ ВДРУГЕ

Почало вечоріти, і я став збиратися додому. Лишив пістоля Юркові, а сам мав дві гранати, і то мені вистачило. По дорозі зайшов до одного товариша, щоб перевірити, де повертасться СБ та чи є щось нове. Мій товариш подивився на мене й каже; "Так, учора у Русовичах СБ забила Прокопа таки у нього під хатою". Ще за Польщі Прокіп з своїм сусідом судилися за межу; а тепер зробив наклеп на Прокопа партизанці, і все село говорить, що то відплата за старі прорахунки.

Де старі, а де нові вишукують порахунки, і СБ нищить цивільне населення. Це мене ще більше насторожило, і я підходжу до хати, скрадаючись. Оглянувшись на всі боки ще раз і упевнившись, що нема нікого, я постукав у вікно. Лвері відчиняються і я заходжу до хати, але мене зустрічає дуло фінки СБ, наставлене просто вголову. Це вже четверта ніч, як їх чотири особи ночують у нас у хаті.

"Руки вгору". Я підніс. "Що маєш?", - питає. "Дві гранати", кажу. "Гранати даяай сюди, а де твій пістоль?". Я кажу їм, що віддав братові Сергієві, а його німці арештували, і я не знаю, де пістоль, чи німці забрали, чи він де сховав. "Нащо ти носиш ці гранати?". "Знаєте, який тепер час, - кажу я, - всяка нечисть коло нас переходить: поляки і червоні. Один з есбістів додає: "Ти також один з них, що до неї належиш". Сказав піднесеним голосом; "Ти арештований і їдеш з нами". Моя мама почала плакати і мені докоряти: "А я тебе просила, щоб ти нічим не займався, бо то тобі не потрібне, щоб сидів вдома, а то доходишся".

Я переодягнувся в інше вбрання, мама дала чисту білизну і все мені пригадувала, що мене просила не ходити. Мене забирають, виводять надвір, а там уже чекала фіра, і один з есбістів каже до фірмана: "Їдемо в село Верхнів". Станичний з Верхнова спровадив нас до одного господаря, і ми заїхали до нього на подвір'я. З хати вийшла уся родина і почали говорити з тими двома есбістами. По мене розмова долітає, і я чую, як есбіст каже. "Ми хочемо його зоставити у вас у льохові, а завтра рано Омелько та Брова його заберуть". Господар із станичним були якоюсь родиною, і господиня хати категорично заявила, що вона мене не хоче у своєму льохові. "Як хочете, то разом з ним і нас стріляйте, а його ми не хочем, він "мірошник", а їх тут багато, то везіть до якогось мірошника у льох". Коли рішилась моя доля, я стояв коло воза з одним вартовим, то до нас підійшов інший есбіст і заявив; "Якщо ти зробиш бодай один крок в один чи другий бік, вбиваю тебе без жодного слова на місці". Чую, як господар настоює на своєму: "Беріть його куди хочете, я його тут не хочу". По довгій розмові підходять до мене й кажуть: "Сідай на віз, і їдемо далі".

Посідали і їдемо, але куди? Вони сміються, глузують наді мною. Признаюсь, що на мені волосся ставало дуба, я думав, що це вже кінець, хоч би лиш не мучили. Під'їхали під хату, застукали, по хвилині нас пускають до хати. Один з есбістів звернувся до господаря: "Ми хочемо залишити його у вас в льохові, а завтра рано заберемо". То були батьки Семена Антонюка, нашого станичного, якого СБ розстріляло, і вони перелякані, навіть говорити бояться. Есбіст продовжує: "Нехай він іде у льох, а ми двері підіпремо дрючком, і то все". Самі поїхали ночувати до станичного.

Льох під хатою, а вхід до нього із сіней. Спускаюсь я у темноті у той льох, вони зачиняють за мною двері, підпирають їх і кажуть до господаря: "Як його хтось випустить, то вам усім буде те саме, що вашому синові". Невинні люди трусилися перед СВ і перед їх таким грізним наказом.

У льохові темно-темно, щастя, що я мав трохи сірників і попробував одного витерти по довгому часі будучи в льохові. Навіть курево мене небере. Я побачив, що стоїть дві бочки, одна більша з капустою, а інша менша з огірками. Я підкотив ту бочку під двері, але побачив, що вона не має кружка і не можна стати на неї. Я знов витер одного, другого сірника, позглядаючись раптом побачив, що з однієї сторони дошками відгороджена картопля від решти льоху. Не було часу про щось думати, я схопив ту дошку, а картопля так і посипалася кругом. Я затих на якийсь час перевірити, чи ніхто не почув. Навіть як і почув, то не виявив того, а тому, що все було тихо, я поклав дошку гід бочку, вилажу на неї і впираюся головою у двері, але бачу, що не маю стільки сили в голові, щоб нею зірвати двері. Злажу з бочки, знов витираю сірник й шукаю - може, щось знайду. Коли бачу, є невеличка бочечка, я відразу беру її і ставлю на верх першої, кладу ще одну дошку і вилажу наверх, цим разом якраз добре можу плечима підважити двері, що я й зробив. Дручок зломився, двері відчинились, і я опинився на волі. Тут уже я собі дам раду. Відразу вискочив із села й полями пустився йти в сторону дому, але не до своєї хати, а до хати сусіда. Заходжу, легенько стукаю у вікно, і коли він мене побачив, то був дуже здивований, бо брат йому сказав, що мене арештували. Я у того сусіда переховував свої гранати. Їх там було ще десять. Я взяв три з собою. Сусід каже, що брат журився, що не знає, де я і що зо мною буде. "А ти тут, як то все сталося?". Я сказав сусідові, що поломав двері від льоху Антонюкові у Верхневі і втік, скажіть моїй мамі, що я живий і пішов на Холмщину. "Добре, - сусід каже, - я перекажу, а ти будь обережний".

Попрощався я із своїм сусідом і відходжу на Холмщину. В голові гуде неначе там рій бджіл, а волосся чомусь як наелектризоване стає дуба. Що мені робити далі? Хто ті люди? То є нечиста сила, з якою треба вести боротьбу не на життя, а на смерть. Перед моїми очима стоїть моя мама і з плачем дає мені білизну в останню дорогу, а есбісти з насолодою ходять по кухні і підганяють "поскарей". Знов моя думка повертається назад аж до Тарасовича, який також мав таку годину, таку годину мали всі мої друзі, які згинули з руки "свого брата". Для кого я так тягнув ту зброю із бункерів? Гарматку, після якої був три дні хворий. Всі ці думки не сходять з голови, я хотів би, щоб щось інше прийшло на думку, але нема сили позбутися усього пережитого, тому картина за картиною, як на екрані перед моїми очима. Раптом чую слова Брови (він був ватажком СБ), які казав до мене на подвір'ї Трачуків: "Один крок вяку небудь сторону, то з усіх наших автоматів серії підуть у тебе. Ти не думай, що Горунові вдалося втекти, то й тобі вдасться, о ні, ми тебе в ліс не поведемо, щоб ти мав нагоду втекти". Ця думка викликала біль, куди йдуть наші зусилля, думаю собі, - це ми так будуємо Україну? Хто українською рукою вбиває українських патріотів, старших, чесних селян, наших добрих, прямолінійних дідусів? Котрий із ворогів тішиться такою боротьбою?

Дорогою до Антонюка я зупинився у Брови: "У чому я провинився, що ви дали такий строгий наказ? Ви до мене гірше ставитесь, як до якогось комуніста-злочинця. Що я зробив злого? Я хочу вам в очі сказати, що я більше зробив для України, як ви, бо та вся зброя, яку ви забрали при роззброєнні партизанського загону, гармата, 20 кулеметів, амуніція - добута мною. Ви воюєте моєю зброєю, моєю гарматою здобули Колки, здобули Овадне, мої "Максими", які я витягнув із бункерів, озброїли ваших упістів автоматичні відділи, то скажіть мені, за що ви тримаєте чотири кулемети проти моїх очей, що я за ворог вам?".

Тому, по-перше, що маєш зброю і тримаєш її проти нас, ти був у мельниківському загоні Білого, а після роззброєння ти не зголосився до нас на Січ і ще й по сьогодні утікаєш. По-друге, ти, як і інші, не виконуєш наших розпоряджень, а таких людей ми будемо ліквідовувати, а ми маємо докази, що ти і на далі співпрацюєш з ОУН, з мельниківцями. "Справа мельниківська вже давно вмерла, і за неї треба забути". Вислухавши те все, я кажу до них, що зброю не добував для себе, я віддав її до відділу, а ви відділ роззброїли і зброю забрали, що я вам ще можу сказати? Завтра ти напевно, говоритимеш з Мітлою, а може з Горбенком, то їм розкажеш про все.

Ніч була темна, тільки зорі де-не-де світять. В мене на думці мої товариші, від Тарасовича починаючи і до Мудренця, мабуть я їх зустріну незадовго на другому світі, і чомусь мороз пробігає по тілі, а волосся наче дріт робиться на голові. Тоді потіаю себе, що коли не вмерти, то вмерти, але не хотілося б згинути від руки Каїна. Ще питали мене за Юрка Палія, але я їм сказав, то не знаю навіть, де він є.

Так я усе передумував, вірніше переживав наново пережите в дійсності. Багато людей тікало за Буг від більшовиків, а я втікаю від бандерівців. Дивне почуття, що приходиться їх порівнювати з більшовиками. Часом приходить страх за родину Антонюка, що есбісти їм робитимуть, як рано прийдуть, щоб мене забрати і знайдуть поламані двері, чи вони їм повірять? На Холмщині зустрівся я з Юрком, переказав йому усе, що сталося, і відчув до бандерівців ненависть, як до ворогів. Вони нищать найкращий елемент тепер, коли його так потрібно, а що вони робили б, якби вони були при владі? І почулися мені слова Брови; "Ми завше будем ліквідовувати тих, хто не виконуватиме наших наказів". І підсвідоме ненависте посилилась до тих, хто мордує українську субстанцію.

За пару день я отримав записку від своєї родини, в ній вона просить, щоб я не показувався додому, бо за мною день і ніч слідкують есбісти. Прочитавши записку, мені прийшло до думки, що з ними тільки одне можна робити - вести рішучу боротьбу, як вони проти нас.

Вирішую обов'язково сконтактуватись із Адамом або Юркевичем. Моє бажання жити і працювати на користь свого народу так, як умію і як підказує мені моє серце і мій розум, а я мушу ховатись, щоб зберегти своє життя.

Ми цілком відрізані, навіть не знаємо, що робиться на Володимирщині, нічого не чули від Слюсаря, а він має великий клопіт з есбістами, ми наче відчуваєм, що буде біда між бандерівцями й Голодамн. Ми дали знати одному станичному, що нам просто неможливо вернутися в наші околиці через переслідування нас бандерівцями. Нас повідомили, що ситуація змінилась, бо прийшов із Холмщини, легіон Самооборони і отаборився у Бискупичах 94 на Володимирщині, і ми я ними пов'язались, бо то наші люди.

Ми прибули до Бубнова і там отримали записку від Похмурого. Він хоче з нами зустрітися у Зимному в братів Барщевських, але й сам не знає, коли у них було. У записці пише: "На випадок, якби вас СБ заатакувало, то ви бороніться і то так, як слід, навіть якщо треба вживати зброю, то вживайте". Ми не можем збагнути, що то могло статися, бо всі розмови дотеперішні були: "Ми мусимо зачекати, якось воно було, воно зміниться", а тепер "рішуче бороніться". Ми пішли до Івниицького району, там зорганізували добру боївку, перечистили зброю, щоб була готова до бою, і вибираємося до Зимного, бо там є дуже важлива справа, що потребує скорої зустрічі.

<<<